<Якби не братства на Україні, котрі прагнуть до панства".
<Якби король Станіслав її звернув свій зір ще на початку рушення людового, тому б не бувать".
"Гомін любови, це глас минулого, це свідок содіяно-го, але прислухаться треба на всі сторони, щоб розібратися, проте мені велено займатися осудом Божим, на те й веління зась видане володарем Чигиринським.
На щире прохання людове, братії монастирської, записати убіенних винуватців 1768 р. до граматики за упокій, за наказом Чигиринського деканату і володаря староства — заборонено.
Дозволено: в церковному акті лише заактувати ім'я головних звинуватців 1768 р., міста, де вчинені злочини ними, всі гріхи содіяні ними великій республіці Польській вітчизні нашій.
День суботній, рік 1789.
Монастир св. Миколая, заштатний Медведівський.
с3 дозволу: володаря староства Чигиринського, деканата та настоятеля церкви св. Миколая від 1785 року, дозвіл писаний і мається в книзі ревізій за 1785 рік, л. 12.
З доносу писаного, суболтерна Братства містечка Жа-ботина, пана Гната Воронича, звісно: в лісах Мотронів-ських, навколо містечка Жаботин зкучилось велике зборище черні, в містечку недозволений постій козачий в 500 ч. кінних та 200 ч. пішма. Отаман зборища сотник Харко та помічні йому Йосип Шелест, Семен Неживий, маю звістку про те: Жаботинський сотник Харко має намір на початку квітня 1765 року почати рушення проти володарів Смілянських та Чигиринських.
В кінці травня, року 1765, князь Чорторийський, воєвода російський і рейментар та суболтерн українського Братства м. Жаботина Гнат Воронич обманули сотника Харка тим, що буцімто еони теж на боці бунтарів, мають намір всіляко їм допомагати. З приводу цього, покликаний сотник на таємну раду був схвачений ними і відвезений в ту ж ніч до села Шамраївки. Вранці другого дня Харкові відрубали голову на конюшні. Зачувши про те, козаки Харка вчинили жорстоку помсту над мешканцями Жаботина. Фольварки княгині Захаржевської бле-ни Самуйлович дотла спалили, старшину містечка Кухаренка со чадами забили, дружину Гната Воронича Да-рію окалічили одтяв правицю і ніс, батюшку католиків Болеслава повісили. Та опріч содіяного містечко пограбували, вчинено знущання і гвалти над людом смиренним..."
У цьому місці Олег обірвав читання й почав гарячково гортати аркуші, шукаючи підпису, невдовзі знайшов— скрізь стояв один підпис — Н. Квач. І тільки раз суроженець містечка Медведівки чернець Феліоктист в миру в народі Нечипір Квач".
Олег схопився з тапчана. Одначе, куди й чого йти? Хто йому що порадить? Чорний? Він і так сказав і зробив понад свою волю — Зайченко це бачив гаразд.
Олег потер долонями скроні, в які гатили зовсім не великодні дзвони. Боявся: розхвилюється, і тоді не дасть ладу своїм думкам. А йому неодмінно потрібно їх впорядкувати. Інакше не розбереться. Бо й розібратися дуже не просто. Про Харка — в історії тільки коротенька згадка. Був такий... А отже, він е предтеча Коліївщини...
...Змусив себе лягти, заплющити очі, двічі прочитати в думці "Стоїть гора високая". Колись давно переконав себе, що елегійна лагідна картина природи найкраще заспокоює нерви. Отож читав вірша-пісню, неначе молитву. Але ще до кінця читання почав смикати за вузли-ли літопису. Писав той самий чоловік, Квач, уривки оповідей якого йому прислав до Києва Чорний. Але це зовсім інший текст. Той написаний штилем високим, поетичним. ("Друге "Слово о полку Ігоревім"). А тут — сухий переказ подій. Отже, те писано раніше, й для себе... А це... за дозволом і наказом деканату— 1789 року, тобто через двадцять один рік по повстанню. Виконував доручення... Писано незичливо до повстанців. Осуджував їх сам, чи... Стояла за спиною тінь? Того ж чигиринського декана, володаря староства... Після понищення коліїв вони знову правили тут. Либонь, і миколаївський монастир перевернули в унію. Козацькі літописи також писані не по всій волі серця. Літописець знав, що їх можуть кожної хвилини прочитати, і все, що розходиться з офіціалом, повернеться проти літописця. Скільки літописів попсовано таким чином. Страх, він таки справді править світом і стоїть за спиною в літописця-історика, вченого, поета. Тільки автор "Історії Русів" знехтував ту тінь, поборов її. Але був змушений віддати небуттю власне ім’я. То, мабуть, до ката важко. То — більше за шабельний подвиг. Вчинити подвиг і сховати своє ім’я...
Олег подумав, що сам на таке не здатний. Він би десь та означив якось, що писав з принуки. Чекай, чекай,— зупинив себе. А хіба Квач не означив? "#а щире прохання любове, братії монастирської, записати убієн-них винуватців 1769 р. до граматики за упокій, за наказом Чигиринського деканата і володаря староства — заборонено". Заборонено навіть пом’янути мертвих! Чи може бути більша наруга над людьми! "їх і зараз, ну, тобто інших, заборонено згадувати... Не туди лізу",— перетяв думку.
А дозволено: "...в церковному акті заактувати лише ім’я головних звинуватців 1768 р., міста, де вчинено злочини ними, всі гріхи вчинені ними великій —республіці Польській, вітчизні нашій". "Вітчизні нашій" — повторив мисленно. Це мусив написати? А може... так написав по власній волі? Не схоже.
Зненацька спливли на думку Шевченкові рядки: "Та до того й історію нашу нам розкаже"... Колись ці рядки пропливали, неначе незнайомі краєвиди за вікном поїзда. Нині зайнялися пожежею в рідному домі. Як він, Тарас, усе бачив і передбачав, один він розумів усе до кінця. Нашепотіли нам нашу історію, розказали її... І німці, й поляки, а найбільше — росіяни. Історію, яка потрібна їм. Ще й розпоширили по всьому світу. Увесь світ знає її від них... Про тих же гайдамаків... Від Міллерів, Скальковських, Корзонів, Карамзіних, Соловйових... І аж вистрелило в голові сміливо, зухвало до переляку: "От би написати правду. Наперекір усім". І — зіщулився, знітився, навіть чомусь оглянувся.
І ще думка (так би мовити, з тилу, з залоги)... Саме на заборону поминати мертвих, як на одну з можливих причин підробки літопису, вказував Солома. Але... літописів два. І тут все вочевидь: наказ, і тиск... Про підробку не може бути мови. А ще Солома вказав на двадцять один рік після гайдамаччини. З чого? Та — грець з ним. А хто такий Квач? І чи випадково — Квач? Мовляв, змушений писати квачем, квецяти, зачорнювати правду... Не вельми переконливо. ("Треба ще поміркувати"). Переписував Іполит... Студент. Для чого? Певна річ, і собі щось написати. Монографію, книжку?.. Чи написав? Там далі якісь його помітки. И оце — на палітурці: "Приписка". Якщо це писав Іполит, то — неграмотно до безглуздя. Приписка до чого? Отже, таки Квач. Приписка до справжнього літопису? Хоч і в літописі, в літописі... ску-рані польські сотні названо хоробрими. Хоробрим і звитяжним лицарем Залізняк постає з розповіді машталіра Нечипора... Але... і Квач теж Нечипір...