цвірінькати знову, а Олег всю коротку ніч до сходу сонця, кутаючись у тоненького синього плащика, протинявся по палубі й зійшов на пристані в Черкасах виморений та сонний. Він навіть не попрощався з дівчатками, які їхали далі десь під Кременчук і не обмінявся з ними адресами.
...Чорний зустрів Олега біля воріт свого убогого обійстя, неначе так і стояв по прощанні увесь час на цьому самому місці, він розчулився, голосно сопів носом, у нього аж сльоза зблиснула в кутику ока. "Бачиш, на тебе вже й пес не гавкає",— а той крутився біля Олегових ніг, вискаляв гострі зуби — така в нього собача усмішка, й хто того не знав — лякався.
Олег подивився на Чорного і враз почервонів. Не знати чому йому спав на думку батько, жарка, божевільна розмова з ним по дорозі до станції. Відчув себе мовби причетним до чогось лихого, поганого, й водночас відчув себе гірко умудреним, неначе заглянув у криницю, з якої ніхто не п’є, і побачив мерця, якого шукають всі по всій окрузі й не можуть знайти. Він подумав про жорстокості світу, від яких немає рятунку, у лабетах яких побував і Чорний, і його батько... Якщо справді побував. Може, світ і на нього готує якусь подібну пастку? Колись Олегові здавалося, що може перебороти всі світові перепони, вийти чистим з будь-яких трясовин і вирів житейських, нині ж не був певний того...
Поснідали, Олег посоловів зовсім, і Василь Гордійо-вич категорично махнув правицею:
— Спати. Ти зараз ні на що не годишся. Тебе й гус-тірка з берега у воду стягне. Ходімо, у мене є для тебе апартаменти.
Виявляється, за цей час він приліпив до свого хлівчика дощату прибудову, накрив її очеретом, зробив дверцята, ще й всередині стулив з дощок вузенького тапчана. У хлівчику — прохолода, напівсутінь, свіже сіно на тапчані тягнуло кудись униз, в приємну запашну глибину, з якої не хотілося виринати.
Олег проспав до полудня, по тому обідали, Василь Гордійович хвалив "Ніжинську горобинову", а Лідія Григорівна кинула: "Всяка вона —ворог людині", на що Василь Гордійович відказав з реготом:—"У писанії сказано: возлюби врага свого як самого себе",— й хлюпнув у рота повну чарку.
Зайшла далека сусідка, замашна молодиця в підтиканій вище колін спідниці ("Межею йшла, а там росяно", хоч яка роса ополудні), пограла калиновими губами, попросила:
— Гордійовичу, ви не полагодили б мого велосипеда? Заднє колесо спустило й цеп спадає.
— А нащо він тобі, Олько,— хрумкнув огірком Чорний.— До хахулів їздить?
Ольга примружила зеленаві очі:
— А хоч би й до хахулів, то що?..
— Та нічого, нехай самі ходять. — І вкинув у рота повну ложку смаженої картоплі.— А розщитуваться чим будеш? Грошима чи натурою?
— Василю! — аж скрикнула біля печі Лідія Григорівна, яка саме обмітала гусячим пером комин.
Ольга ж не сфрасувалася анітрішки.
— Та вже чим скажете. Одинока женщина...
— Як тобі не соромно, совісті в тебе немає...— накинулась на чоловіка Лідія Григорівна по тому, як пішла Ольга.
Чорний гребонув п’ятірнею сиву гриву:
— А чого мені має ' бути соромно, це така про* блядь...— У кутиках Василевого Гордійовичого рота — гидлива посмішка.— Од самого Берліна до Медведівки всі офіцери не встигали застібати штани. Вона в Німеччині була,— пояснив здивованому й зніяковілому Олегові.— Три чемодани барахла звідти приперла... Кого випускали з трьома чемоданами?.. Всіх їх перекйдали через німецькі ліжка бугаї з портупеями... Я там не був, але знаю. Котра приступна — додому, котра ні — сиди далі, або й у Сибіряку. А ця—з трьома чемоданами!.. Та й тут, у колгоспі,— і голова, і комірник, і рахівник, і всілякі уповноважені без черги.
Лідія Григорівна махнула гусячим крилом, неначе зібралася злетіти, вийшла.
— А вобще, Олег,— сказав Василь Гордійович.— Усі баби курви.— А тоді помовчав і додав: —Та й чоловіки теж.
Олег подивився на нього здивовано.
— А як же тоді, пробачте, Лідія Григорівна?
Василь Гордійович несподівано почервонів.
— Ліда... вона свята. Одного мене витерпіти... каліку, та ще й пса скаженого... Дві зміни тягне... А за віщо, запитати?
— Дивна ви людина,— мовив Зайченко.
Чорний глянув на нього з-під лоба, його очі зблиснули синім блиском.
— Я, щоб ти знав — не людина. Люди є всілякі — добрі й погані. А я — не людина. В мене отуто,— тицьнув пальцем у груди, —дірка, дупло. Все там випалено. Душа випалена... кислотою.— І раптом зів’яв.— Ну... та ладно... І ті теж,— тицьнув пальцем угору,— без душ живуть.
Повилазили з-за столу. Якийсь час Чорний мовчав, а тоді поволі розбалакався, заходився показувати Олегові свої роботи — картини та різьбу по дереву. Олег обережно, трохи ніяковіючи, підхвалював.
— Оцю ось подарую тобі, а оцю ось — оддам у Чигиринський музей. Був тут один, попросив. Музей там вошивий, то й моє мазило якраз по ньому.
По тому готували назавтра вудки, мили в очеретяному прогної мотиля. Олег вперше бачив цих гарненьких червоненьких черв’ячків — личинок комара.
— Тільки я на нього ловлю. І ловлю здобичливо,— похвалився Чорний.— Більше "є тямить ніхто. Тут — вищий пілотаж. А знаєш, що сказав про життя цей самий грецький філософ?
— Арістотель?
— Ні, давніший. Життя — це ловіння риби,— й загоготів.
Справді, Олегові жодного разу не вдалося підсікти ані ляща, ані навіть густірки. Рибалили вони в затоці під високим верболозовим кущем, який прикривав їх од сонця.
— Гачок треба пускати на дно, а грузок нехай висить у воді,— повчав Чорний.— Дно в цьому місці я прочистив граблями.
— А коли ж підсікати? — допитувався Олег.— Поплавок тільки здригнувся, смик — вже нема.
< — Підсікати до того, як він здригнувся,— сміявся
Чорний.— Я Десь читав, у когось з писателів: "Дядьку, як проїхати на Вишеньки?" "А так: їдьте прямо, прямо, прямо, й поки не видно буде дуба, повертайте направо". Отак і тут. Нюх особливий, брат. Треба думати за ляща.
Він упіймав їх вісім штук і десятків зо два густір з долоню. Олег упіймав одного пічкура, й далі не ловив, сидів на горбочку, звісивши ноги, мружився проти ранкового сонця, дивився на білу байдужу гладінь плеса, яку то там, то там розбивали маленькі рибки, на очеретянку ,на качілочці, яка в свою чергу насмішкувато косувала горошинкою ока на невдаху-рибалку, качілочка погойдувалася, й хотілося взяти її в долоні, обтерти коричневу смагу.