А то якось сів на рейку, замислився: "Куплю Барці
машинку швейну,— давно просить",-— й одразу: "А звідки взяв гроші", "Дали премію", "Коли ж дознає, що премії не було, а як і дадуть — скільки тієї премії, що казати?" Не зауважив, що почав водити пальцем по піску: це ж коли розділити двісті тисяч на жалування — сімсот кербелів на місяць, дванадцять місяців у році... сімсот на дванадцять — вісім тисяч чотириста; двісті тисяч на вісім тисяч чотириста... Буде на двадцять три з гаком роки. "Може, краще виїхати в город?" І підскочив, неначе штрикнутий під ребро ножем, затирав ногою цифри, оглядався на всі боки. "Дурак". Він зчорнів, його гостре, лисяче обличчя вигострилося ще дужче, в міжбрів’ї залягла крута зморшка, яка не розправлялася, очі бігали, чого не було раніше. Залізним ланцюгом скручував серце: "Ждать, ждать — і більше нічого. Коли б тільки швидше".
Додому навідувався все рідше й рідше, і дочекався, фронтальної перевірки: Варка з’явилася передобідньої пори, ніби з хмари впала, либонь, пантрувала з кущів кілька годин. Гаразд, що він ніякого знаку не подав — перекладав старі, притрухлі, просмолені шпали біля колодязя. Ротата, пащекувата, вилупкувата, вона обнюхала сторожку, і хлівчик, і все довкола, сподіваючись напасти на якийсь слід. І трохи таки не напала:
— А чого це ти драбину прип’яв, неначе сучку, яка вар’ює за тічкою?
— Цупили, паразити, вже за рудкою одняв,— знайшовся.
— Хто?
— Шкети якісь...
Вже по тому видлубала з корзини ушушкану в хустку надщерблену макітерку з варениками, граночку печеного сала, малосольних огірків, ще й мерзавчика перваку:
— Щось ти заробився,— мовила солодким голосом.— Посолоди душу.
Не посолодили душу вареники, не посолодила й любов з Варкою на дерев’яному тапчані в кутку сторожки, Якимові здавалося, що туди, нагору, все чути (Варка справді скрикнула зо два рази), що його захований немилий гість прислухається, й по тому Варка хряпнула дверима сторожки, аж при одвірку посипалася штукатурка:
— Ні, в тебе таки хтось є, і я височу, виведу на чисту воду,— чим вкинула Якима в гарячу паніку. Тепер він ще дужче боявся надовго відлучатися від сторожки, боявся їздити додому і переживав, що рідко їздить.
6
Університетський гуртожиток десять місяців на рік сповнений юрмовиська, гомону, напакований пристрастями, амбіціями, гарячими надіями, безапеляційністю, нині порожній, гнітив пусткою. Майже всі студенти й аспіранти роз’їхалися на канікули, на двох поверхах робили ремонт, зігнавши всіх, хто лишився, пожильців на другий поверх (Олегова кімната — на другому, його поки що не зачіпали); шість років він прошвендяв цими сходами, вже й обридло, але мешкав тут і далі — за домовленістю між управліннями університету та академії (у гуртожитку якої бракувало місць). Смерділо вапном, олійною фарбою — кожного року стіни чомусь фарбують темно-синьою фарбою,— по кутках — купи сміття, балко-ни-лоджії заставлені винесеними з кімнат меблями, плитка у вестибюлі, де вечорами студенти крутилися під "Гуцульське танго",— зірвана, й ходити доводилося по кладці з дощок. На дверях їдальні й досі висів прижовклий папірець з писаним від руки останнім меню, яке відкривав невгасимий вінегрет, а вінчав компот із сухофруктів.
Олег потинявся по кімнаті, пофліртував із сатанин-ськи красивою і неймовірно дурною дівчиною з дивовижним ім’ям Чаріта (Чаріта Омельківна, десь-то відкопали його Чарітині батьки й подарували дочці разом з влас-ною обмеженістю; дурість і здатність осягати інформацію — навчатися, речі не адекватні, дурнів однакова кількість серед вчених і двірників, комбайнерів і міністрів— серед останніх, либонь, процент навіть вищий), вона — студентка четвертого курсу географічного факультету, незабаром розподіл на роботу, можуть послати на село, й Чаріта полює на аспірантів, які, познайомившись з нею, наслухавшись хвастощів та самовихвалянь, втікають від неї без обзиру.
Олег слухав Чарітине торохтіння, а сам думав (з ним у кімнаті мешкає одружений аспірант Петро Красій, так він говорить, що може займатися в ліжку любов’ю по дві години без передиху, а на запитання, як це йому вдається, відказує: "а я в цей час думаю про дисертацію") про Медведівку, про втрачений літопис, про Чорного. Повернувшись до Києва, Олег того ж дня купив фарби для Василя Гордійовича, аж два комплекти, й відіслав з лис" том, у якому плутано (почував сам), гаряче шкодував на втрату, а також писав, що коли б йому бодай одним оком заглянути в аркуш літопису, "понюхати його", прочитати хоч кілька рядків, аби впевнитися у реальності його і всього того, що нарозказував Василь Гордійович, він би вмент написав дисертацію, явивши новий погляд на події Коліївщини.
Пробував попрацювати в бібліотеці, але читав і нічого не міг утямити, перед очима стояли інші рядки й цілі видива, й він вирішив поїхати додому, хоч збирався зробити це пізніше. В день від’їзду написав Чорному ще одного листа, такого ж гарячого й розпачливого.
...Майнули за вікном Зайцеві сосни, де маслючків, маленьких, липучих — косою коси, проплив пастівник — там він, перегнавши через переїзд, пас корову,— Ляхівка, з двома могилами, про які ніхто нічого не знає, окрім назви — Ляхівські, вони обидві осіли, приплюснулися до землі, стали, неначе млинці, пропливло Лисянське болото, над яким зеленів горбок, там колись стояв дім, у траві й досі валяється бита цегла, в далині манячили Зань-ки, село їхньої сільради... І він вперше подумав, що в школі ніхто ніколи не розповів їм, учням, про Занько-вецьку, про Юрія Лисянського, першого слов’янина, українця, який об’їхав довкола земної кулі, він про нього довідався вже сам в університеті ("великий русский мо-реплаватель" — в енциклопедії). Мінялись вчителі історії, класні керівники, директори школи... І — ніхто. І чомусь згадалося ядуче Василеве Гордійовичеве: "Щоб не було й пам’яті". Мимоволі стрельнула думка: "Хто це робить? Для чого? Може, самі? Так могли б підказати зверху..."
• Пробитівка: глухо —— козаки пробивалися з оточення
• ...В началі вересня 1766, інквізитори уніати, при
• Олег відчув, що люто ревнує Лукію до Іполита. Якби