Долаючи пекельний біль, повільно, обмислюючи, виважуючи кожен рух, посмикав і стягнув парашут, сухою палицею, яку знайшов біля себе, затовк його у вирву. Спустив туди й речовий мішок, спершу розкривши його й діставши клейончатий пакет. Засунув пакет за пазуху. Піт заливав чоло, витирав його рукавом. По тому палицею загрібав сухе торішнє листя у вирву, аж поки під ним не сховався останній білий клаптик парашута.
Стиснувши зуби, перекинувся долілиць. Це вартувало ще одного червоного колодязя. Попереду їх було безліч. Він повз на ліктях, волочачи за собою ноги. Втрачав свідомість, приходив до пам’яті, витирав з обличчя рукавом піт, злизував із трави, з листя холодну росу, освіжав у ній обличчя й повз. Ліс лящав від пташиного щебету. Він чув його й не чув. Сонце спивало туман, і бачив на кілька кроків попереду. В якусь мить у голові майнуло: для чого, за віщо? "Смерть під щебет птахів". "Нікого не вбив. Вбивали мене". Ніколи не жив. Тільки боровся за життя, волікся по ньому. Серце тануло, неначе грудка льоду. Розжалобився, лідер нещасний 1 Було б не стрибати з парашутом. Захотів... упіймати за один раз... цього самого... золотого барана за золоті яйця. Підмовили... Наобіцяли. Чорна, неключима злоба звела судомою рота. На годинник не дивився. Мучила спрага, почував, що сил не стає. Біль висотав їх до краплі. Смердів потом і кров’ю. Врешті крізь кущі зблиснуло полотно залізниці. Він проповз ще кілька кроків і розпластався під кущем крушини. Не пам’ятав, скільки пролежав так. У забутті й напівзабутті, майже в потойбічні.
Його збудив металевий цокіт: цок-цок, цок-цок, цокіт щомиті наближався. Вже бачив зігнуту постать у кожушаній жилетці з молотком у руці. Власне, з думкою про нього, колійного обхідника, й повз сюди. Цок-цок, цок-цок, цок-цок. Уже майже поруч. Обережно — свідомо,— неголосно застогнав. Постать стрепенулася, розпросталася. Він застогнав ще раз:
— Допоможіть!
Обхідник вагався. Хилитнувся туди-сюди.
— Допоможіть!
Ступив крок, виглянув з-за куща.
Крізь туман у очах, крізь піт погано його бачив. Маленький, здається, дзьобасте обличчя.
— Впав... з поїзда. Підійдіть.
Вагаючись, ступив ще кілька кроків.
— З поїзда? Коли, вночі?
— Вночі. Ноги...
— От лихо. Я зараз у село...
— Зачекайте. Підійдіть ще. Слухайте... Дивіться сюди.— Дістав з-за пазухи клейончатого пакета, розірвав стрічку, розгорнув. Крізь клейонку вискалилися пачки грошей.
— Тут — двісті тисяч. Не лякайтеся, вислухайте. Я з корешами... Ну... взяли касу. Ні, не бійтеся, нікого не вбили. Каса така... Нікому кривди... Не поділили. І вони мене — з тамбура.— Ковтнув в’язку, солону, з кров’ю слину.— Всі гроші — ваші. Двісті тисяч. Вже зараз. Сховайте мене десь... у вас же будка... Або в лісі... Я трохи оклигаю і піду. Ну, тиждень-другий. А гроші — вже зараз. Двісті тисяч,-—повторив утрете і вбив їх у голову обхідника. Пачки грошей заворожували, приковували погляд. Невідь чому обхіднику майнуло: місяць тому в село на машині, новенькій1 "Побєді" приїжджав Мусій Гриненко, з їхніх сільських вибився в професори... Поїхав, а село гомонить і досі про "Победу". Вона коштує шістнадцять тисяч. Двісті тисяч... Це ж скільки "Побед"? Звичайно, на лихо вона йому. Треба хату... Та він не збирається... "Такий шанс" — помимо волі. Раз на віку. Тремтів, немов у пропасниці. И трді можна й цей молоток по боці... Мать твою... Страшно. А в нього ж і справді в будці й кота немає. Напарник покинув. Він — за двох. Тільки навідується в село, траву косить для корови по галявинах і попід залізницею.
Голова розколювалася, серце налилося свинцем.
— А ви справді... нікого... при тій касі?
— Щоб я до вечора не дожив. Ось хрест...
У душі обхідник ще не погодився, але вже запитав:
— А як же ми до будки?
— В тебе немає візка?
— Є... і на одну колію, для струменту — по залізниці, і каламашка на двох колесах — сіно возити.
— Поклади сіна... Сіном і прикриєш. І — лісом. Ось гроші... Візьми зараз.
Обхідник і далі не міг відвести погляду від тугих пачок. Все ще вагаючись, нагнувся, потягнув до себе клейонку, так кіт дістає лапою голову оселедця, яка лежить біля ноги господаря. Розгорнув, подивився й почав засовувати в зелену сумку з жовтими прапорцями, яка теліпалася при боці. Ще ніби й не погодився до кінця, та руки самі ховали тугі зелені пачки.
Він увесь тремтів. А тоді озирнувся в один бік, у другий і побіг.
— Не барися,— і в думці: "А як не повернеться?" Й одразу ж заспокійливо: "Куди подінеться. Гроші взяв".
Незабаром почувся стукіт коліс. Обхідник пхав поперед себе каламашку з цілою копицею сіна.
...Як збиралися на каламашку, як їхали — колеса стрибали на вузлах соснового коріння,— він пам’ятав погано. І — наче в тумані, як брався на горище сторожки. Під дахом був увірчений гак з фарфоровою чашечкою для електричного проводу, колійник закинув туди віжки, прив’язавши його попідруки, тягнув за кінці віжок, а він руками підтягувався по драбині. Зціпив зуби, зібрав усю волю — боявся на драбині втратити свідомість, хоч біль уже притупився, бив не в серце, а свердлився десь у голові під черепом.
Відходив уже на сіні, яким до половини було набите горище. Воно було під шифером, з двох боків оббите шалівкою. В щілини крізь шалівку цідилося світло. Тут поміж ними відбулася ще одна важлива розмова.
— їсти приноситимеш двічі на день — вранці і ввечері. Ти увесь час живеш тут? Сам?
— Поки що сам. Напарник покинув. Справляюся. У село навідуюся. Там — баба і діти, вже чималенькі...
— Дітям скажи, щоб сюди не ходили.
— Умгу. їжа по большій часті — молоко. Можу корову забрати сюди. Забирав не раз. Зараз різнотрав’я...
— Як хочеш:.. Тебе як звати?
— Якимом.
— А прізвище? — строго, вимогливо.
— Яким Пилипович Коробченко. А тебе?
Подумав:
— Називай Миколою. Постав мені якесь відро. Драбину прийми.— Говорив усе тихіше й тихіше. Йому на очі напливала сіра паволоть.
— Лікаря б,— мовив обхідник.
— Сам розумієш — лікаря не можна. Перед тим, як злізти, смикнеш мене за ліву ногу... щось вона... гірше, ніж права. Якось позростаються... і я піду.
Яким міцно стулив губи. На його гострому, дзьобастому обличчі з невеличким шрамом ліворуч біля рота відбилося вагання.