— Що ж ти думаєш з ними робить? Чи орать ними, чи що? Та й добрящі ж воли! Певно, десь у пана вкрали,— сказав Кузьма.
— То мої хлопці зайняли на полі та й пригнали аж з-за Росі. А що, Кузьмо! Вбирайся та жени з Василем оці воли й вези усе добро в Лисянку. В Лисянці завтра ярмарок,— сказав Шмуль.
— А як часом хто впізнає воли, що тоді буде? — сказав Кузьма.
— Хто там їх впізнає. Воли пригнані здалека. А коли сам не схочеш продавать, то передаси моєму родичеві Ян-келеві. Його хата перша од оранди. Я тобі й квиток дам. Оддаси йому й полотно, і свитки, й кожухи. Він зараз усе попродає, ще й гроші вам дасть,— сказав Шмуль.
— Хто його зна. Якось ніяково,— терся-м'явся Кузьма.
— А як не поженеш волів та не одвезеш оцієї хури в Лисянку, то ми вкрадемо твої воли. Адже ж ти маєш пару волів?— спитав Шмуль.
— О трясця ж твоїй матері, коли так!— сказав Кузьма.
— Трясця не трясця, а воли вкрадемо так, що ти й не зоглядишся. Коли пристав до нас, то слухай нас,— сказав Шмуль.
— О враг же твоїй матері!— говорив Кузьма, чухаючи потилицю.
— А що, тату! Ет! Сказав би щось, та тільки боюся: все-таки ви мені батько,— сказав Василь.
— Ти, Василю, розумніший за свого батька. Жени золи, то заробиш грошей та купиш своїй Олені червоні чоботи, бо без цього гостинця вона не піде за тебе заміж,— сказав Шмуль.
— А ти, свиняча шкуро, й це знаєш?— сказав Василь.
— А чом би мені й не знать; хіба люде про тебе не говорять? Приставай до злодіїв, та як будеш красти, то ще й червоне намисто купиш Олені,— підмовляв Шмуль Василя.
В непопсованій душі в Василя заворушилось щось недобре, але глибоко-глибоко, десь на самому дні. Він почав здаватись. Йому схотілось купить Олені червоні чоботи та добре намисто.
— Ну, та як же воно буде? Думайте швидше, бо ніч іде, а діло не жде,— сказав Шмуль.
— їдьмо! нема чого гаяться. їдьмо!— сказав Кузьма до Василя,— але що то завтра скаже нам Устя?
— Ну, коли так, то гайда до роботи. Виносьте мішки. Там вже все полічено.
Кузьма й Василь кинулись до клуні, позносили на віз мішки, прикрили соломою й сіли на віз. Шмуль витяг з кишені пляшку й подав могорич Кузьмі. Кузьма ковтнув раз і скривився.
— Е, бісів Шмулю! Це проста горілка; вже не така, як ти той раз привозив,— сказав Кузьма.
— Буде з тебе й такої. То, бач, було на перший раз... Як украдемо де, то я знов привезу вам тієї панської горілки,— сказав Шмуль.
— Щасливої дороги! Дай, боже, час добрий!—сказав Шмуль,— а завтра ввечері заїдьте до мене по дорозі в гутянську корчму та оддайте мені коні. Гроші мені передасть Янкель, а вашу частку оддасть вам у руки.
"Щось воно є! Боже мій! Щось вони задумують,— думала цілий день Устя, пораючись в хаті й на подвір'ї.— Боже мій милостивий! Побила мене лиха година та нещаслива".
Кузьма й Василь вернулись з Лисянки вже опівночі. Хата була заперта. Вони пішли в клуню й лягли в засторонку, обидва п'яні як ніч. Другого дня Устя кричала на їх, верещала, доки горло не заболіло.
— Де ви були вчора? Де ви тягались цілий день? Воли не нагодовані й не напоєні. Робота в полі стоїть, а ви волочитесь та п'єте.
Кузьма й Василь мовчали й словом не обізвались.
— Де ти був? Де ти волочився?—крикнула Устя, приступивши до Кузьми.
— А тобі нащо?— сказав сердито Кузьма.
— Як нащо? Хіба я не хазяйка в хаті! Який з тебе хазяїн? День і ніч десь волочишся, п'єш, нічого не робиш, до півдня спиш. Воли стоять без роботи,— кричала Устя.
— Невелика біда, як день постояли без роботи. Ще встигнемо впораться в полі; а як ти раз-другий даси сіна волам, то в тебе руки не поодпадають,— казав Кузьма, потягаючись.
— П'янице, ледащо! Сам волочишся, ще й парубка з собою тягаєш,— кричала Устя.
— Мачухо! Парубка не зачіпай, бо парубок як дасть тобі в зуби, то й зуби визбираєш,— сказав понуро Василь.
— Ще цього не діждала од тебе! Я ж тебе обшиваю, обпираю, варю тобі й печу, як наймичка, а ти мені смієш таке говорить?—кричала Устя.
Василь мовчав і тільки позіхав.
Устя була страшенно цікава довідатись, куди ходили і де пили Кузьма та Василь. їй усе здавалось, що вони тягаються десь по шинках. Але раз Устя пішла в хлів. Вона пішла подивиться, чи не несуться кури в загаті. Вона почала лапать руками поверх загати, коли дивиться,— в кутку загати щось блищить через солому, наче зірочка. Сонце прорвалось через дірку в загаті і впало на щось блискуче. Устя засунула руку в солому й налапала пляшку, а коло неї й другу. Пляшки були не прості, з чудними квитками і вже надпиті до половини. Устя одіткнула одну пляшку, спробувала, що було в пляшці, покуштувала з другої пляшки — й задумалась.
"Що воно? Чи горілка, чи вино? Таке міцне й добре. Такої горілки мужики не п'ють. Та й пляшки якісь не прості",— думала Устя, куштуючи то з однієї, то з другої пляшки.
А то була одна пляшка рому, а друга вина. Злодії обікрали десь крамницю, і Шмуль привіз на схованку до
Кузьми повні мішки пляшок, стеаринових свічок, сахару та всякого добра. Кузьма з Василем витягли пляшки з? мішка, так що й Шмуль не знав, і сховали в хліві в загаті. В Устю неначе грім вдарив. Вона почала догадуваться, що Кузьма з Василем крадуть. Вхопивши пляшки в руки, вона побігла в хату.
— А це що?—крикнула Устя, показуючи пляшки Кузьмі та Василеві.
— А ти таки знайшла! Я ж кажу, що од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся,— сказав смутно Кузьма.
— Де це ви набрали цих пляшок?— крикнула Устя до Кузьми.
— Купили... А тобі нащо?—сказав сердито Кузьма.
— Ой брешеш, стара собако, брешеш. Ти мене не піддуриш. Це якась дорога горілка. Я тобі цими пляшками голову провалю,— сказала Устя.
— А ти вже й покуштувала?—сказав сердито Василь і з тими словами вирвав з мачушиних рук пляшки.
— Ото, мачухо, їж борщ з грибами — держи язик за зубами,— сказав Василь,— а як ще раз зачепиш наші пляшки, то я не подивлюсь тобі в зуби: таки справді провалю тобі голову оцими пляшками.