Приятелі

Сторінка 2 з 9

Нечуй-Левицький Іван

Василь липнув сонними очима, одвів руку та лусь Коваля в зуби кулаком!

— Овва!— крикнув Коваль, вхопившись рукою за щелепи.— А будьте ви прокляті!—сказав Коваль і з тими словами вийшов з клуні, плюнувши на засторонок.

Тим часом вже місяців зо два, як Кузьма Гуляй знайшов собі іншого Кузьму: то був гутянський шинкар, злодій Шмуль.

Раз після великодня весною, пізньою добою, під ворота Кузьми Гуляя тихо-тихо, неначе тінь, підкотилась жидівська балагула. З високого передка зскочив здоровий плечистий Шмуль, тихісінько підійшов під вікно й застукотів одним пальцем в шибку. В Кузьми Гуляя й собаки не було в дворі.

— Кузьмо! чи ти спиш? А вийди сюди на хвилинку,— промовив Шмуль.

В хаті було тихо. Всі спали.

— Кузьмо, Кузьмо! а вийди, будь ласка, сюди!— знов зашепотів Шмуль, шкрябаючи нігтем по шибці.

Василь спав на лаві, почув, що хтось стукає в вікно, і вискочив надвір.

— Кузьмо!—знов тихо заговорив Шмуль.— Чи то ти?

— Це я. Нащо тобі Кузьма?— спитав Василь.

—А виклич мені батька, та тільки так, щоб твоя мачуха не почула,— говорив Шмуль солодким, тихим, як шелест, голосом.

Василь пірнув в темні сіни. Перегодя вийшов з сіней Кузьма.

— Добривечір тобі, Кузьмо!—сказав Шмуль.

— Доброго здоров'я,— обізвався Кузьма, позіхаючи на весь рот.— А що ти, Шмулю, мені скажеш?

— Ходім далі од хати на город; я маю тобі щось казать,— тихо сказав Шмуль.

— Що там таке, що тобі так приспіло!— сказав Кузьма й пішов за хату.

За ним пішов, закрадаючись навшпиньки, Шмуль.

— Кузьмо! Я знаю, що ти добрий чоловік,— почав Шмуль.

— І варто було для того будить чоловіка в глупу ніч,— сказав з досадою сонний Кузьма.

— Не об тім, бач, мова. Я знаю, що ти добрий чоловік, і я тебе люблю,— знов почав Шмуль.

— Та говори, чого тобі треба од мене, бо я спать хочу,— сказав з досадою Кузьма.

— Цссс... тихіше, тихіш, Кузьмо, щоб твоя жінка часом не почула. А хочеш, Кузьмо, мать багато грошей?— знов спитав Шмуль.

— А що? Може ти мені оце привіз грошей?—спитав Кузьма й осміхнувсь.

— Коли хочеш, то й привіз. А хочеш, Кузьмо, нічого не робити й грошей багато мать та горілочку попивати?— знов спитав солоденьким голосом Шмуль.

— Як же це так? Хіба красти, чи що?—спитав Кузьма, трохи розшолопавши, в чому діло.

— Нащо красти? Борони боже! Нащо красти та гріх на душу брать. Ти не будеш красти — й гроші матимеш,— сказав жид.

— Чи це ти викликав мене з хати, щоб мене морочить, чи що? Геть іди собі к дідьку, бо я спать хочу!—крикнув Кузьма й замірився йти до дверей.

— Шш...— зашипів Шмуль і вхопив Кузьму за рукав.— В мене в балагулі лежить крадене добро. Сховай, будь ласка, на якийсь час у себе в клуні в соломі. Я тобі поступлюсь часткою з краденого.

Кузьма зовсім прочумався, довго думав, чухаючи спи-

*2і — І. Нечуй-Левицький, т. 4.

ну, а далі сказав: "А що буде, як в мене витрусять крадене?"

— Що тобі буде? Хіба ти його крав? Скажеш, що я> мов, нічого не знаю й не відаю, що хтось уночі зарив його в солому, та й годі,— сказав Шмуль.— А що, чи добре я кажу? А як добре, то й могорич зап'ємо.

Шмуль побіг до воза, як прудка коза, і вернувся з-пляшкою рому в руках.

— Ож на лиш, Кузьмо, та спробуй, які могоричі ми п'ємо! Коли пристанеш до нашої спілки, то більше простої горілки й не питимеш, а питимеш такий "цимес", як оце в пляшці.

Кузьма одіткнув пляшку, задер голову, вставив шийку пляшки в рот і почав дудлить нахильці. Ром булькотів у пляшці так голосно серед мертвої тиші ночі, що Шмуль оглядавсь на всі боки.

— Ну та й добра ж у тебе горілка, вражий сину!— сказав Кузьма, переводячи дух,— це, мабуть, таку пани п'ють. Де ти її в гаспида доп'яв?

— А де ж я її доп'яв: добрі люде вкрали в одній крамниці. А що? Хочеш таку горілку пить, то переховай моє добро день-другий в клуні. Через дві ночі я заїду,, заберу, і ввесь слід щезне. Чи добре я раджу?

Кузьма мовчав, бо знов задер голову вгору, і з перекинутої в рот пляшки знов забулькотів ром.

— Добре,— сказав Кузьма,— але як приїдеш через, два дні, то привези ще такого гостинця. Ну та й горілка? І пече, і лоскоче в животі.

— Але знаєш що, мій Кузьмо. Твій Василь виходив надвір і бачив мене... Чи мовчатиме він, як, борони боже,, часом піде в клуню, штурхне в засторонок вилами та побачить, що там лежить?— питав Шмуль.

'— А хто його зна, чи мовчатиме, чи ні. А треба, щоб мовчав,— сказав Кузьма.

— Треба, щоб мовчав... Він батька не видасть, але,, бач, молодий парубок... часом не вдержить язика. Треба й його притягти до нашого сукупного діла,— сказав Шмуль.

— Про мене тягни, коли потягнеш, а за могорич не-забувай,— сказав Кузьма.

Здоровий та плечистий Шмуль знов пішов під вікно^ закрадаючись і ступаючи на пальцях.

— Василю! Василю! А вийди на часок сюди!—сказав Шмуль і легесенько зашкрябав нігтем об шибку.

Василь вийшов. Шмуль одійшов за вугол і кивнув на його з-за вугла рукою. Василь пішов за хату.

— А навіщо я тобі здався?— спитав Василь.

— Ой вей мір, навіщо? Ти мені дуже потрібний. Твій батько день-два передержить в клуні моє добро. Будь ласка, мовчи та нікому не кажи. Хіба ж тобі не жаль батька? Продамо те добро, візьмете собі частку грошей. Кидайте орать та сіяти! Що вам з того ячменю, з того жита, коли тут гроші самі котяться в двір,— сказав Шмуль.

Здоровий, розумний, проворний та жвавий Василь був потрібніший Шмулеві, ніж старий хамулуватий Кузьма. Сам Шмуль не крав, але він підмовляв красти мужиків, а сам тільки переводив крадене й брав собі більшу частку користі. В Шендарівці він мав вже трьох таких підручників і задумав притягти до спілки й Василя, щоб його посилать в огонь, а самому загрібать жар його руками.

— Ну, та як же буде, Василю?—спитав Шмуль у Василя. Василь довго стояв і думав, а далі промовив: