Прокопенкова. Ой.
Гордий. Так, ви рощотливі й холодні. При красі це додає вам страшної сили. Ви жорстокі й цинічні, але краса усе заступає. От ви, іменно, за грош п'ятаків хочете купити. За одну красу і чесність — і всі геройські якості купити. Ловко! У мене,— як ви колись зволили сказати,— мою жагучість любите, вона хвилює вас!
Прокопенкова (весело-лукаво хитає головою). Атож.
Г о р д и й. У Лобковича — його щирість, чесність. А у Вукула, мабуть, мускули? Так? І до всіх не байдужі. Але позаяк ні в мене, ні в Вукула нема грошей, то ясно, що переможе щирість Лобковича. І це зветься правдою?! Брехнею це зветься, розумієте! Звичайною, поганою брехнею! А "оцінка" ваша є проста продажність проститутки! От і все! Прощайте!
Прокопенкова (тихо, винувато). Ну, не треба мене лаяти. їй-богу ж, це не так. Не йдіть. їй-богу, я вам правду кажу. Ну, який ви!
Гордий. Та навіщо я вам? Навіщо?!
Прокопенкова. Ну, не знаю. Підождіть.
Гордий. Хочеться, щоб я вбив себе або вас?
Прокопенкова (кривиться). Ну от, знову ви гучні слова. А я серйозно хочу...
Гордий. Не гучні це слова! К чорту гучні слова! Мені нічого іншого не зостається зробити. Та зрозумійте ж ви, що я не можу так далі існувати! Дома у мене мовчазне пекло. Жінка — людина тиха й благородна. Але тим більше вона страждає. І головне — непевність становища! От що найбільше мучить. Так або так, але кінець. От чого хоче й вона, і я. А який кінець? Який кінець я можу вибрати, коли я хворий вами? Я злюсь, я дивуюсь, з себе, обурююсь, я розумом дуже добре бачу, що ви не любите, а в той час не можу не бажати вас, не надіятись, не ревнувати. Безглуздя якесь, а зробити нічого не можу. А ви кажете "гучні слова". Не до гучних слів мені. Мені виходу треба. Розумієте ви це? Вихід... або я збожеволію!
Прокопенкова. Ну, добре... Але що ж можу зробити? Ну, я поїду. От скінчу екзамени й поїду. Два тижні потерпіть ще.
Гордий. Та не поїдете ви, а вийдете заміж за Лоб-ковича.
Прокопенкова. Ні, коли це треба, то я поїду.
Гордий. А зі мною не хочете поїхати? Підождіть, Кілю. Ніхто вас так не любитиме, як я. Чуєте? Ви знаєте мене, я не можу удавати, ви самі бачите, як я люблю вас.
Прокопенкова. Олексій Захарович, але ж для мене далеко важніше, щоб я любила. Зрозумійте ж, що я хочу любити. Я, я, я, а не мене!
Гордий. Ви любите мене. Так, ви любите, але ви боїтесь бідності, злиднів. Ви хочете продати себе.
Прокопенкова. Ні, Олексій Захарович! А втім, так, я хочу продати себе, але не тільки за гроші. Я не знаю, за що і як продам, але продам тільки тоді, коли буду вся, з ніг до голови хтіти цього. Підождіть! Може, я схочу продати себе й за вас. Але в цей мент цього бажання нема. Ну, голубчику, не сердьтесь на мене. їй-богу, я не заслуговую. Ви мені дуже подобаєтесь, але коли ви хочете через щось бути нещирим, то... мені стає нудно. А ви ж такий розумний, живий...
Гордий. Словом, "не гарний, але симпатичненький".
На сцену викочується опука. І зараз же за нею вибігає Вукул з ракеткою в руці.
Вукул (радісно). А-а, Калерія Семенівна! А ми ждемо. Доброго здоров'ячка. Що ви так пізно? (Здоровкається з Прокопенковою й Гордим).
Прокопенкова. Хіба пізно? Ні, якраз. Ну, як гра? Хто перемагає?
Вукул (дуже здивовано). Розумієте: Родіон Тимофі-йович! Уявіть собі! Га! Щось, розумієте, надзвичайне, сьогодні виробляє чудеса. їй-богу.
Прокопенкова (дивиться дуже привітно, широко на Вукула, шукаючи його поглядів). Хіба? А ви?
В у к у л. А я, як кінь, сьогодні граю. Ні до чого. Страшенно досадно. Ну, я біжу, там ждуть. Приходьте туди швидше... Ну, та й гарні ж ви сьогодні! (Крутить головою, потім швидко піднімає опуку й біжить).
Гордий. Надзвичайно галантний комплімент одгилив.
Прокопенкова. Ну, до побачення, Олексій Захарович. Ви туди не хочете? (Лице їй розсіяне).
Гордий. Я не хочу, але от ви, здається, не від того.
Прокопенкова. Ну, бувайте!
Гордий (бере її руку, не пускає). Чого ви так зблідли? Прокопенкова. Зблідла? Хіба?.. Ну, пустіть, я піду.
Гордий. Чого ви так зблідли? Чого захапались? Цінності Вукула побачили?
Прокопенкова. Так, побачила. І хочу до нього. Ну, й що?
Гордий (ошелешено). До нього?
Прокопенкова. Так, до нього. Пустіть руку.
Гордий (пускаючи). Ідіть.
Прокопенкова. Бувайте! (Іде за Вукулом).
Гордий непорушно стоїть і дивиться їй услід. Прокопенкова раптом повертає назад, підходить, сідає на лаву, деякий час сидить, хмарно і непорозуміло дивлячись перед себе. Гордий стоїть так само.
Прокопенкова (стріпуючись, злісно). Нічого не розумію! От єрунда яка!.. Що ж це таке?! Гордий. Чого не розумієте?
Прокопенкова (встає, тре лице руками). Чого не розумію? Голова крутиться! Розумієте? Ноги, руки слабнуть, в голові туман, серце пада кудись. І це щоразу, як він підходить до мене. Оцей нерозумний, добродушний, незначний чоловік! Розумієте ви що-небудь? (Рішуче). Ні, це чортзна-що таке! Ні-ні, це ми ще побачимо. Прощайте. Я піду туди.
Гордий. Підождіть, я хочу...
Прокопенкова. Ні-ні, я не можу! Я хочу з цим покінчити! Не сердьтесь, приходьте завтра. (Швидко йде наліво).
Гордий довго дивиться їй услід. На терасу виходить Лобкович. Підходить до столу, випиває й непорушно дивиться в одну точку.
Гордий (бачить його, щось думає і раптом рішуче прямує до тераси. Виходить і говорить одривисто, понуро). Доброго здоров'я, Тимофій Наумович! Мені треба побалакати з вами.
Лобкович (байдуже). Драстуйте. Балакайте.
Гордий. Вибачте, що... що... А втім, нема за що вибачати. Річ в тім, що ваш син Родіон Тимофійович має намір женитися з мадемуазель Прокопенковою. Оскільки мені відомо, він матеріально залежить від вас. Це так?
Лобкович. Ну?
Гордий. Так чи ні? Коли залежить, я буду далі казати. Коли не залежить, мені нема про що говорить. Лобкович. Залежить.
Гордий. В такому разі... В такому разі я мушу вас попередити, що Прокопенкова вашого сина не любить і хоче вийти за нього для грошей. Вона сама мені це сказала. Сказала через те, що вона... що ми в близьких відносинах. Я до вас звертаюсь тому, що люблю її й що в моїх інтересах, щоб вона не вийшла за вашого сина. Але і в його інтересах, бо вона обманює його. Коли ви зичите добра своєму синові, то... ви повинні знати, як бути в такім випадку.