Лобкович деякий мент мовчки, непорушно дивиться їй в лице, потім круто повертається й іде до себе.
Устина Марківна (бліда, злісно насміхається). От так краще.
Виходить Л і м а з новою вазою.
Устина Марківна. Можеш мою кімнату взять. Там багато світла, можеш малювати свої картинки. Малярка.
Ліма. Не треба мені твоєї кімнати, дай мені спокій.
Устина Марківна (підходить до неї, м'якше). Ну, годі. Полаялись, і буде на сьогодні. Он волосся розкудовчилось, зачесалась би. Сьогодні ждеш освідчення?
Ліма. Дай мені спокій. Ніякого освідчення я не жду.
Устина Марківна. Студент цей піде, я скажу Ользі. Тільки не роби бешкету. Осуджувати й зневажати легко. Дай боже, щоб тобі не довелось на собі зазнати.
Ліма. О, прошу, не турбуйся. Я — не Ольга.
Устина Марківна. Усі ми, дівуючи, не Ольги.
Ліма. Ти надзвичайно вибачлива до Олюсі та Настусі. Це давно відомо.
Устина Марківна. Ну, не треба сваритися. Поправ зачіску. (Виходить).
Ліма ставить квітки в вазу. Підходить до дзеркала, поправляє волосся
Входить Р о д і о н. Він жилявий, постать важкувата, очі трохи запалі, насмішкуваті, але щирі Одягнений модно, але трохи вахлаювато. Рухи підняті
Р о д і о н. Ну, Лімо, значить так: розміркований шлюб? Га? (Виймає записну книжку). Так і внести тебе в списочок із знаком мінуса? Га?
Ліма (з погордою, холодно). Так, розміркований.
Р о д і о н (посміхаючись). Ой, дивись!
Л і м а. О, я вже досить надивилась. Шлюби через кохання я вже добре знаю. Приклад сестер мене не вабить. А повіддавались через кохання, через справжнє кохання. Одно одному в очі дивилось, зітхали, мліли, чого тільки не було. І Настя, і Ольга. А що тепер через сім-шість літ? Що? Пекло. Чого то так?
Р о д і о н. Ото ж то, то ж то, Лімонько! От це ж саме й я питаю. Чого це ось у цьому списочку усе пекло та пекло? У одних тихе, нудне, прилічне, а у других, от як у нас, Лобко-вичів, буйне, галасливе? Чого то так? От з цього списочка більша половина склала шлюб через кохання. Все хороші, розумні, інтелігентні люди, а все ж таки пекло. Є й такі, що, як от ти, через міркування, є через рахунок. Але скрізь те саме. Чого ж то так? Що це, закон такий? Повинна бути причина? Чи ні?
Ліма. Чого тобі треба від мене?! Ти все про те саме? Так?
Р о д і о н. Чекай, Лімо, ну чого ти все ображаєшся, сердишся? Яка ти чудна, образлива стала.
Ліма. Бо ви мені всі жити не даєте! Мені двадцять шість літ, розумієш? Чого ж ти хочеш, щоб я старою дівкою зосталася, коли згоджусь на твої дурниці? Так ти мені добра зичиш? Господи, коли ж цьому край буде?! Коли?! (Плаче і швидко йде наліво).
Р о д і о н (здивовано). От знов! Ліма! Та що ти, Ліма?! Чекай! (Спішить за нею).
^Деякий час нема нікого. Входять Прокопенкова і Гордий. Прокопенкова — гарна, біляво-золотиста, очі темні. В рухах, голосі, поглядах, сміхові радісна недбалість, певність, виклик. Одягнена зі смаком,
але недорого.
Гордий — років ЗО, смаглявий, з дуже гарною, густою бородою, великими жовтавими очима. Худорлявий, нервовий.
Прокопенкова. Ми — перші! Добре бути раз у раз першими, правда? Ну, тільки мені без цього виразу бандита. На іменинах нема ніякіської потреби в бандитах.
Гордий. Скажіть, Кілю, що б ви зробили?..
Про'копенкова. Вельмишановний Олексій Захарович, я останній раз нагадую вам, що мене звуть Калерія Семенівна, а не Кіля. Розумієте?
Гордий. Не можу я звати вас — Калерія. Це протиприродно.
Прокопенкова. Подумаєш! Якась Олена чи Жозе-фіна краще? А втім, як хочете. Коли не можете, що ж робити (лукаво зітхає): доведеться нам розстатися.
Гордий раптом обніма її й довго, злімно цілує, іноді поглядаючи на двері.
Прокопенкова (з усеї сили пручається і, нарешті, виривається). Пусс...т-іть, ви!
Гордий стоїть і, чекаючи, понуро дивиться на неї.
Прокопенкова. Що це значить? (Тяжко дихає, по-правляється, озирається на двері). Що це значить, я вас питаю?
Г о р д и й. Те, що я люблю вас.
Прокопенкова. Але тут, в чужому домі, при одчинених дверях?! Щохвилини можуть ввійти, і ви... (Пильно дивиться на нього). _3наєте, я могла подумати, що ви збожеволіли, психічно захворіли. Але... я знаю, в чому тут штука. І скажу вам, що ви дурень. Хоча ви й розумна людина і пишете розумні статті в газетах, але я скажу вам, що ви дурень. Серйозно. Рахунок ваш зовсім дурнуватий, хоч і паскудний: ви рахували, що хто-небудь нас побачить і скаже Ро-діонові. Правда? Правда? Ну, майте ж мужність признатися. Правда?
Гордий. А хоч би й так! Я вам сказав, що годен на все і на все піду. Чого ж вам треба? Так, я психічно хворий, але хворий на вас.
Прокопенкова. Це видно, що хворі... (Раптом сміється). Інакше б знали, що рахунок зовсім дурний. А результат його буде такий, що я з вами перестану бачитись. Та й годі. Абсолютно нема ніякоГприємності в таких диких вибриках. Та ще, коли б щиро, а то комедія.
Гордий (ступивши до неї). Не щиро?!
Прокопенкова. Ну-ну, прошу!
Г о р д и й. Ви смієте говорить, що не щиро?! А коли я вас уб'ю, теж скажете — не щиро. Так?
Прокопенкова. Ух, страшний який... А знаєте, їй-богу, хочеться, щоб ви вбили. Себто щоб — не вбили, ану, промахнулися, чи що. Але щоб серйозно хотіли вбити. Та невже могли б?
Гордий. Ну, на промах не рахуйте.
Прокопенкова. Єй? Правда? Ні, серйозно, дуже цікаво. Що ж ви почуваєте? Ненависть? За віщо?
Гордий. Ідуть. (Відходить убік).
Входять Родіон і Л і м а, під руку, весело.
Р о д і о н. А, Калерія Семенівна! (Покидає Ліму й радісно спішить до Прокопенкової).
Прокопенкова. Гості прийшли, а хазяйнів немає. (До Ліми). А вас вітати треба? Вітаю. Але вибачте мені, мені раз у раз ніяково, коли я когось вітаю з днем рождіння або чимсь подібним. Ну що тут такого надзвичайного, що чоловік родився у такий-то день. Може, чоловік якраз кляне цей день, а ти його вітаєш...
Родіон здоровкається з Гордим.
Ліма (тримається дуже ввічливо). Ви страшна, Калерія Семенівна. Але вам на це можна зауважити: хто кляне день свого рождіння, той його не справляє.
Прокопенкова. Ого! Клясти кляне, а чого вимагає добрий тон і всяка нісенітниця... Ох, простіть, їй-богу!
Гордий (хмарно, церемонно). Дозвольте і мені, Олімпіадо Тимофіївно, скласти вам мої найщиріші гратуляції й побажати всього найкращого.