Родіон. Та^що тобі сьогодні, тату? Вчора ще ти не так ставився до цього питання.
Лобкович. Вчора, вчора! Вчора теорія, а сьогодні діло.
Родіон. Так і треба, мені здається. Що кажеш, те й роби. А то для якого ж чорта теоріял
Лобкович. Добре. Дивлячись, які теорії. Та й взагалі, ця... Прокопенківна до тебе не підходить. Ніяк.
Родіон. Мені чи тобі, батьку?
Лобкович. І мені, й тобі. Не дам грошей, і не підійде.
Родіон. Підійде. Все одно підійде. Та що з тобою, їй-богу, батьку? Чого раптом таке?
Лобкович. Того, що негарні речі взнав про неї. Обманює тебе. На гроші ласиться. Любовників мала. І мае. Та й сам бачив.
Родіон (добродушно сміється). Ну, я бачу, що розмова справді серйозна. Звідки ж ти взяв ці речі? Лобкович. Моє діло. Р о д і о н. А я не мав любовниць?
Лобкович. Дурниці! — не з хлопчиком балакаєш!
Родіон. Слухай, батьку, я не впізнаю тебе сьогодні, їй-богу. Вчора ще ти... .
Лобкович. Вчора, вчора! Вчора одно, а сьогодні друге. Вчора про любовників не знав.
Родіон. Та які любовники?
Лобкович. А от такі, як от цей, що поїхав.
Родіон. Нісенітницю ти, батьку, плетеш, вибач мені.
Лобкович. А блідий чого? Чого блідий? Сам віриш.
Родіон. Та що з того, що були чи не були любовники? Мені яке до того діло? Мене вона любить? Коли любить, то ніяких любовників не буде. А що були, то це ще й краще! %
Лобкович. От як? Навіть краще?
Родіон. Щоб ти знав! Значить, з одвертими очима вибиратиме. Сама може бачити, що бере.
Лобкович. А чого ж ти блідий? Чого хвилюєшся? Коли краще, так радій.
Родіон. Блідий того, що... спадщина батьків гарчить мені! Задоволений? Так, блідну, коли тільки думаю про це, признаюсь. Але ось тут, уже зараз... Сміюся з цього! (Сміє-ться, ходить).
Лобкович. Ну, годі. Вибачай, що потривожив. Іди грай. Потім.
Родіон. Мені плювать на вашу жіночу "честь". Не в тому честь жінки, що були чи ні в неї любовники, а в її людському достоїнстві, в її людських якостях! Мені в ній не •"честь" її потрібна, а жона, а людина, з якою я хочу дружно й чесно прожити життя і дітей родить.
Лобкович. Я тільки раджу.
Родіон. Добрі мені поради! Та й пізно ти схаменувся радити, батьку, пізно. Це треба було робити п'ятнадцять-десять літ назад, як я ще вступав у життя. Та й не тобі, прости мене, радити. Не тобі! Коли ти сам не міг збудувати свого життя, то не маєш права радити. А тим паче, так, як ти це робиш. Подивись на життя Насті, Ольги. Чого ти не порадив їм улаштувати своє життя так, щоб не було у них цієї каторги? Чого?
Лобкович. Про це у матері їхньої питай.
Родіон. А ти їм хто? Не батько?
Лобкович хоче ніби крикнути щось, але спиняє себе, швидко наливає
коньяку і п'є.
Родіон. А чого ж ти сам склав нашу родину так, що всі живемо ворогами? Чого?
Лобкович. Родіоне, годі, замовчи!
Родіон. Ні, не замовчу! Я давно збирався сказати це тобі та матері, та жалів. Ви як нас родили? Як? Будучи ворогами? Ненавидячи одно одного? Знаю! Все знаю! Ви закохались, повінчались і думали, що все зробили для того, щоб мати право родити дітей. Так? І нас так учите?
Лобкович. Годі, кажу, Родіоне! Іди собі.
Родіон. Ні, я не піду! Але коли я спробував сказати матері, що вона губить Олімпіаду, зв'язуючи її з людиною, невідомою їй, то мати висміяла мене і аж розлютилась. Вона вважає диким і безумним вибирати собі товариша на все життя, узнавать його, перевіряти перед тим, як родити з ним дітей. Це дико, по-вашому? А не дико, не злочинно родити дітей з людиною чужою, незнайомою, частю ворожою й ненависною? Не злочинство? Ні?
Лобкович. Ти не можеш нас судити!
Родіон. Ні, можу! Можу й маю право! Маю право, бо ви багато одняли у мене. Можу,— бо й тепер однімаєте. Тепер, коли я гірким досвідом, стражданнями, поневіряннями виробив собі свої правила, ви забороняєте мені жити по них, насилуєте мене. От ви, батьки, ви дійсно не маєте права судити нас, бо ви нічого в цьому відношенню не зробили: ви примушуєте нас, дітей, роками вчити нікому й нічому непотрібні різні латинські та грецькі мови, ви десятки літ — десятки літ! — вчите нас, щоб ми могли потім мати службу, писати якісь папірці, а для того, щоб улаштувати свою сім'ю, щоб могли вибрати людину, з якою треба прожити все життя, цього ви нас ні одного дня не вчили. Подумай сам, подумай: чи не жах це?
От ти, професор, тридцять літ ти вчиш студентів всяких юридичних хитрощів, хоч би раз сказав цим хлопцям, як треба шукати дружину, що треба для цього знати, вміти, що треба їм, щоб не покалічити ні свого, ні чужого життя. Ні разу ж не сказав? Правда? Ні ти, ні другий якийсь професор. Такої науки'немає у вас в університеті? Правда? Навпаки: ви, батьки, ви вважаєте себе достойними похвали, коли пускаєте до шлюбу своїх дітей цілковитими неуками, невин-нятками. Це зветься у вас "чистотою, незайманістю, свіжістю". Та я, що шукаю у своєї жінки свідомості, щирості, святості в акті рождіння дітей, я в вашій "чистоті" тільки зло й злочинство бачу! Так, злочинство! І через те я сам не хочу бути ні злочинцем, ні каторжником, який родить,дітей каліками! Мої діти будуть... Що з тобою?
Лобкович, поклавши голову на руку, що лежить на столі, беззвучно
ридає.
Родіон. Тату, дорогий мій, близький, рідний, прости ти мене, подлого, прости, ради бога! Тату!.. Батьку!
Лобкович махає рукою, щоб Родіон ішов собі.
Родіон. Ну, прости. Забудь. Я схвилювався. Це моє болюче місце. Не хотів тебе образити. Тату!
Лобкович (стихає. Встає, одвернувшись). Нічого, випив зайве. Не звертай уваги... Ти маєш рацію у многому. Роби, як... вважаєш чесним. Але пам'ятай. Як коли-небудь... Словом, пам'ятай. (Іде в дім).
Родіон схвильовано ходить по терасі. З улиці, з велосипедом у руках, з'являється Прокопенкова, весело кричить:
— Добридень! Уже приїхала! Швидко, правда?
Родіон (збігаючи). Через що? Що трапилось?
Прокопенкова. Нічого. Скучно стало. Я взяла та й повернула назад. Ух, Вукул десь там, мабуть, лютує, шукає мене. Хай! Ми, розумієте, поїхали наввипередки. Він випередив. А мені вже й раніше нудно стало. От я взяла, потихеньку й повернула назад, та й гайда додому. Добре зробила? Добре?
Родіон. Гм! Коли б це ви зі мною зробили, я сказав би, що не зовсім добре.