— Здрастуйте, діти! — урочисто сказав Ведмідь. — Вітаю вас з початком навчального року в нашій школі. Дозвольте представити вам ваших учителів. От! Будь ласка! Класним керівником у вас буде Пантера Ягуарівна. Вона викладатиме лісову математику. Лісознавство викладатиме Лисавета Патрикіївна. Лісторію, тобто лісову історію, — Мамонт Африканович. Лісографію, тобто лісову географію — Жирафа Жирафіївна. Фізкультуру — Макак Макакович. Спеціальний музичний предмет сольфеджіо — Бегемот Гіпопотамович. А ведмежу мову викладатиму я сам… Сподіваюсь, що всі ви будете вчитися старанно і сумлінно, не завдаватимете клопоту вчителям, і мені не доведеться викликати в школу ваших батьків… А тепер — у клас! Починаються уроки.
Бурмило Михайлович закалатав у великий лісовий дзвоник.
На першому уроці Пантера Ягуарівна знайомилася з класом.
Крім зайчика Косі Вуханя та їжачка Колька Колючки, в класі були: з хлопчиків — лисеня Рудик Лисовенко, ведмежа Михайлик Ведмеденко, вовченя Вовчик Вовченко і борсученя Боря Сук: з дівчаток — рисеня Раїска Мняу, лісове козеня Зіна Бебешко, лосеня Соня Лось та білченя Вірочка Вивірчук.
Кося Вухань, звичайно, сів за одну парту з Кольком Колючкою. Але де ви бачили, щоб у першому класі вас одразу посадили з ким ви хочете. Познайомившись з усіма, Пантера Ягуарівна почала усіх пересаджувати… Косю Вуханя посадила з Вовчиком Вовченком, а Колька Колючку з Раїскою Мняу.
Не минуло й п'яти хвилин, як Вовчик Вовченко вкусив Косю за вухо.
— Т-ти чого?! — сахнувся Кося.
— Просто так, — вищирився Вовчик і знову вкусив Косю за вухо.
— Перестань! — стиха зойкнув Кося.
— Ги! Не перестану, — знову вищирився Вовчик. — Хіба можна таке вухо не вкусити! Колосальне вухо! Спеціально для того, щоб кусати. Ги-ги-ги!
— Ти що — хуліган?!
— Хуліган! — гордо сказав Вовчик. — А ти хто — заєць?
— Заєць…
— Ги-ги!.. Заєць! Заєць! Боягуз!
— Чого це б-боягуз… — почервонів Кося. — Я просто… просто собі заєць.
— А от і не просто! Заєць — значить, боягуз. Усі зайці боягузи. І ябеди. От я знаю, ти зараз піднімеш лапу і скажеш Пантері, що я тебе за вухо вкусив. Скажеш? Скажеш!
Кося не встиг нічого відповісти, бо в цей час Пантера Ягуарівна повернулася до них і сказала:
— Вухань і Вовченко! Ви чого розмовляєте на уроці? На уроках розмовляти не можна. Ану піднімись, Вухань, і розкажи всьому класу, про що це ви говорили. Нам усім цікаво послухати.
Кося підвівся, похилив голову і втупився в парту, не кажучи ні слова.
— Ну, чого ж ти мовчиш? — спитала Пантера Ягуарівна. — Ану ти, Вовченко, розкажи, як він соромиться.
Вовчик підвівся, шморгнув носом і сказав:
— А… а він укусив мене за вухо.
— Що?! От тобі й на! Чого це? — здивувалася Пантера Ягуарівна.
— Не знаю, — знизав Вовчик плечима. — Я його сам питав. А він каже: "Просто так. Захотілося і вкусив". Я йому кажу: "Не можна кусатися на уроках". А він: "Мовчи, — каже, — бо ще за носа вкушу. І скажу, що не я тебе, а ти мене вкусив". От.
— Це правда? — звернулася Пантера Ягуарівна до зайчика.
— Це… це в-він мене вкусив, — ледве стримуючи сльози, вимовив Кося, вражений вовчиковою підступністю.
— От бачите! Що я казав! — вигукнув Вовчик.
У класі засміялися.
— Ну, гаразд! Сідайте! І поводьтеся так, як належить учням спеціалізованої лісової школи, — суворо сказала Пантера Ягуарівна.
На перерві їжачок підбіг до похнюпленого зайчика.
— Що? Що там у вас трапилося?
— Та от… вкусив мене… Ще й ославив на цілий клас. От! — Кося показав сліди вовчикових зубів на своєму вусі й схлипнув. — Як я тепер з ним сидітиму? От горе!..
І такий розпач, такий відчай був у зайчиковому голосі, що в їжачка аж сльози на очі навернулися.
— От же ж хуліган Вовчик! Ну, не плач, не плач, Косю! Треба зробити так, щоб нас знову з тобою разом посадили.
— А як?
— Я зроблю. От побачиш.
Щойно почався наступний урок, як Раїска Мняу, що сиділа поряд з їжачком, піднесла вгору лапу.
— Пантеро Ягуарівно! Скажіть йому! Він колеться.
— Колючко! Ти чого колешся?
— Я ненавмисне. Я більше не буду.
Та минуло кілька хвилин, і Раїска знову піднесла лапу:
— Пантеро Ягуарівно! Він знову колеться!
— Колючко! Припини негайно! — суворо сказала Пантера Ягуарівна.
— Я ж ненавмисне. Ненавмисне.
Минуло ще кілька хвилин, і рисеня вискочило з-за парти:
— Пантеро Ягуарівно! Я не буду з ним сидіти! Він весь час колеться.
— Колючко! Ти що собі дозволяєш!
— Ну, хіба я винен, що в мене… що в мене голочки?… Хіба я винен? — жалібно шморгнув носом їжачок.
— Пантеро Ягуарівно! Пересадіть мене! Будь ласка, пересадіть! Я не можу з ним сидіти, — загундосила Раїска Мняу.
— Що ж робити? — замислилась класна керівничка. — Всі парти зайняті. І ніхто ж, мабуть, не захоче пересідати…
— Мене! Мене пересадіть до Колючки! — підскочив з витягнутою лапою Кося. — Я голочок не боюсь.
— Ну що ж! Для дисципліни це буде навіть корисно. І ви з Вовченком перестанете розмовляти. І взагалі… Пересідайте!
— У-у, зрадник! Тепер через тебе я із спідницею сидітиму, — просичав Вовчик Вовченко, коли Кося Вухань забирав з парти свої речі.
Та зраділий зайчик тільки пхикнув у відповідь…
III
Проте Кося Вухань радів передчасно.
Тільки-но Раїска Мняу сіла біля Вовчика, як він і її вкусив за вухо. Але рисеня саме було з хижацького роду.
Не довго думаючи, воно так дряпонуло кігтями Вовчика по носі, що той аж завищав. І всю велику перерву зализував ніс. Більше він Раїску не чіпав. А увесь свій гнів переніс на Косю, наче то зайчик його подряпав.
Відтоді Вовчик не давав Косі проходу. Він підстерігав його всюди, де тільки міг, на перервах, перед уроками, після уроків, — ганявся за ним, кусав його за вуха, за хвостик, і тільки швидкі ноги рятували зайчика.
Дома Кося вмивався сльозами.
— Не піду-у я більше у школу-у! Не піду-у! — ридав він, трагічно мотаючи головою. — Не треба мені того сольфеджіо-о-о! Не треба мені ведмежої мо-о-о-ви! Не піду-у! Не піду-у-у!..
— Та що ти, синку! Що ти кажеш! — вигукувала мама-зайчиха. — Це ж така школа! Така школа!.. Вчителів запросили із столичного зоопарку! Такі спеціалісти! Усі батьки в захопленні. Хочуть просити, щоб відкрили ще й вечірню школу для дорослих. А ти…