— І ти воював?
— Ще як!.. а се-ж за що? — Савка вказав на медалю.
— Бач! а я й досі — байдуже про се. Аж ти й на війні був... Страшно?
— Спершу не без того; спершу гидко якось — чоловіка колеш! Хоч він і черкес, а душа в його людська і не тямиш, за що ти його колеш? Згодя нічого, призвичаївся і байдуже... Ріжеш!
— Еге... Як-же ви того черкеса?
— Такі він на нас з гори... Там на Кавказі усе гори; є такі, що трохи-трохи не до самого неба. Черкес на горі, а ми в долині; він на нас, а ми на його; палимо та палимо, а ніхто не подається. Прибіг наш єнорал і каже нам: "А нуте, голубята! ще його, ще! Намніть йому чуприну!" А в нас вже набоїв бракує. Ми тоді прожогом проти його на гору... Єнорал гукає на нас: "В штики його!" Ми лізем, а черкес рубає, ми колем, а він рубає, не подається!.. Завзятий він... та ну його к гаспиду — ти туди дивись! — Савка кивнув на нас і спитався у Клима:
— Бачиш? вони?
— Мабуть вони... їдять, добре, видно, що протрусилися.
— Певно з роботи... кажеш, вони?
— І забожусь, що вони.
— Коли-б не вклепатися... розпитайся.
— Ти розпитайся; я на се не вдатен, а ти й на Кавказі бував, і світ видав...
— Гм! мені й не з такими траплялося кашу їсти.
Він підійшов до нас, сів на ослоні, ввічливо вклонився і мовив:
— Хліб-сіль.
— Просимо.
— Їжте на здоров'ячко... Здалека?
— З Київа, — відповів я.
— Роботи шукаєте! Мабуть вперше в наших краях?
— Вперше.
— Так я й думав; се зараз знати. Я спостеріг се ще тоді, як ви по житах сновигали; бачу — не тутешні: і сміливости у вас нема, і хисту ще бракує, як слід... Я, бачте, світа видав, зараз вгадаю, хто бував у бувальцях, а хто вперше. Хто набив руку, той житами не ходить, не пригинатиметься. Звісно, вперше... біг поможе — навчитесь.
Мені здалися чудними отсі слова, особливо лукаве моргання салдата. Питаюся:
— Де-ж ви нас бачили?
— Я тоді саме під житом на заклі лежав, товариша чекав, як ви пленталися... Еге... так кажете — аж з Київа... Воно так, по великих містах улітку не зручно, не велика пожива! Тепер робота саме по селах: в жнива — усім жнива. Звісно, не зразу! в незнайомих місцях трудно без проводиря; треба, щоб хто тямущий та видющий провів і стежку вказав, не то можна в лабети вскочити... Он, бачте, бриля одбігли, а з проводирем-би сього не трапилося. Коли що, то ми проведемо; ми з того більш і живемо.
Слухаючи отсю річ, нам жадна лиха думка не приходила в голову. Ми були певні, що салдат — трохи під чаркою, гадає собі, що ми зблудили були з дороги й хоче нас провести, та за те й розжитися від нас на могорич. Я подякував і кажу:
— Ми втрапимо й самі.
— А чи добре-ж ви намітили собі, кудою йти?— питається він.
— Звісно — по шляху — на Київ.
— Гм! знов знати, що ви неуки. До Київа не один шлях веде: візьмете на Теплівку — гаразд буде, аби тямили, з якого кутка зайти, а звернете на Калинівку, не то брилів, а й чобіт відбіжите... На все треба розуму. От що! — Клим ласкаво потріпав мене по плечі, лукаво всміхнувся й знов каже:
— Неукам по наших селах трудно, у нас люди сторожкі... Ми на сьому й зуби попроїдали та й то инколи не вгадаєш на яку ступити. Ми добрим людям помагаємо і вам готові... Ліпших за нас проводирів не знайдете тут... Якщо у вас струменту якого бракує: долота, чи кліщів, ми зарадимо й самі повартуємо... За нами безпечно жати; що нажнете, звісно, — без кривди поділимося. Сю ніч — як-раз саме впору у Теплівці: пани зранку вибралися до міста, там і ночуватимуть... Я туди вхожий, усі схованки знаю. Та тільки там... Клим покрутив головою.— Там без ломку не обійдешся... Долото є з вами?
Тут вже я догадався, про яку "науку" веде Клим річ, за кого він нас вважає й до чого напучує! Та й кажу Панькові по німецькому:
— Чи чуєш ти, що він гадає, що ми ходимо красти по селах...
— Чую, — каже Панько, — цур йому; коли-б Лейба швидче вертався з капелюхом, та нумо йти, а то ще яку пригоду спіткаємо.
Клим, почувши отсю нашу розмову й каже:
— Зо мною, дітки, нічого вам таїтися, я не видавець — от вам нехай мене святий хрест поб'є, коли я брешу. Говоріть по-людськи. Я хоч і давно вже проводирем, а не навчився по-злодійськи розмовляти. Трудно... не всі ви по однаковому... Скільки траплялося вашого брата, а кожен по своєму: в одного гроші — круглячки, у другого — мушки, а в третього — розрив-трава, а в иншого знов брязкачі... Еге, так от-що, дітки: підкріпивши свої сили, виходьте за село та йдіть аж до конопель; під коноплями ляжте, буцім-би то подорожні, спочиваєте, — яке кому діло до вас! Лежіть, аж доки ми прийдемо; ми вже тямимо, коли зручніше, й проведемо.
Скривилися ми, мовчимо, ніби не розуміємо, про що річ. Потім почали здалека розповідати, що ми за люди; а він слухав, слухав та й каже: "Брешіть, брешіть, до вечера ще далеко... а знати, що з вас вийдуть добрі люди... Ось послухайте-ж ради дотепної людини"...
Хто його зна, яку-б він дав нам "пораду", коли-б не перебив Лейба.
З Лейбою прийшов високий, сухорлявий, сивоволосий чоловік. З його заплетеної коси, з його довгополого демікитонового підрясника знати було, що то духовна особа. Савка й Клим в один мент з корчми.
Лейба й каже до Панька:— От у них — вони у нас дяком — є капелюх; поцінно уступлять.
Дяк витяг з-за пазухи старий-престарий картуз; такий замизканий, що жаден в світі археолог не вгадав-би ні віку його, ні барви.
— Що за його давати? — спитався, Панько, приміряючи картуз на голову. А голова так по самого носа й сховалася в тому картузі.
— З кого иншого, — каже дяк, — не взяв-би й трьох карбованців; а ви, як бачу, люди вбогі й подорожні, то давайте карбованця, та й нехай буде ваш, — носіть на здоров'я!
— Господь з вами! — скрикнув Панько, — та за таке дрантя й сороківки шкода!
Дяк зневажно зміряв поглядом Панька з ніг до голови й мовив:
— Бачу, що не по ваших грошах!.. Шукайте дешевшого...
— Беріть четвертака! гляньте: який він старий, та ще з діркою саме посередині, — мовив Панько. Дяк і оком не моргнув і каже:
— Дірочка — байдуже! то якось на похоронах з кадила впала искорка та й пропалила... те не шкодить, ще ліпше: в дірочку вітер продуватиме, голова не так потітиме... Тепер умисне у всіх модних брилях роблять дірочки...