Кучеряві верби підперезали Тарасову гору: своїми блідо-зеленими вітками вони схилилися до Дніпра, немов благають його, промовляючи: "Батьку! дай нам своєї пишної води умитися, освіжитися від спеки дняної; напій нас сцілющою, живущою прохолодою! Душно нам! нас сонце попекло, посушило верхи наші, виснажило коріння наше".
Ласкавий батько почув те благання і на крилах тихенького зефіра послав вербам вохкість, напоєну свіжою росою й пахощами квіток та трави... Зефір повіяв і на Тарасову оселю; освіжив і нас, доволі таки потомлених.
— Людей щось і не видно й не чутно, — озвався Панько, — де вони? спати ще-б рано; а проте... праця та злидні присплять на перині з мозолів...
— Не всі й сплять... он слухай, як на тім боці лунає дзвінкий дівочий голос... А он бачиш — човник... глянь! як сиплються по воді бриліянтові іскорки.. Слухай, слухай! чуєш баритон як бере: "Ой колись була роскіш-воля"...
Не спавши просиділи ми до світа...
Літня ніч коротка, але за оту коротку ніч багацько я пережив довгих думок... Та ніч перед Тарасовим хрестом, немов перед вівтарем, висвятила мене на свідомого чоловіка-українця і відчинила мені двері в нашу святу-святих, де першим разом упала полуда з моїх очей; узрів я "світ невечірній, тихий", узрів ковчег з скрижалями любови і правди і затвердив той символ віри, який ісповідую й ісповідуватиму до віку; короткий той символ: "праця на рідній народній ниві"...
І коли тебе забуду, Ієрусалиме! Забвен нехай по вік буду...
Вже зовсім розвиднялося, коли ми заснули в головах Тарасової могили і спали, аж доки не припекло сонце.
— Час! — кажу Панькові.
— Рушаймо!
Познаменовалися до хреста; приложилися до могили; взяли з неї на спомин по грудочці землі та й рушили до Київа иншим вже шляхом.
Небавом вийшли ми на биту дорогу. Я й кажу Панькові:
— Кажуть, — в дорозі без пригоди не буває, а от ми звернули на другу половину нашої прощі, а досі, в добрий час поговорить, в лихий мовчать, не трапилося нам нічого.
— Прикуси собі язика та тричі сплюнь, — відповів Панько, — до Київа ще далеко.
Йдемо, простуємо: по одну руку зеленовато-золотою стіною стоять жита; по другу — свіжа рілля, чорнозем, такий пухкий, наче на опарі, аж парує, так хлібом і пахне...
Чи йшли ми з годину, чи може й ні, — дивимося: по шляху купками чоловіка п'ять-шість стоять люди і в кожного мітла. Біля їх верховень. Що воно таке? Вгадуємо та не вгадаємо. Стали зближатися до них: до першої купки не було вже й на гони; люди, скоро побачили нас, зараз мітли вгору, махають на нас та гукають:
— Який вас чортів батько сюди приніс! Тікайте собі! тікайте геть звідсіля!
Ми спинилися; блимаємо очима один на одного і нічого не тямимо... Невже то проти нас?.. На нас ні за що, а навкруги, опріч нас, нікого нема... З якої-ж речи на нас? Хіба тут ходить заборонено... так же шлях битий і на йому свіжі сліди і піших людей, і возами... Непевне щось.
— Ходім далі, Паньку.
— Авже-ж ходім.
Ледве зробили ступнів зо три, а верховень той прожогом проти нас: припав він коневі до гриви, підлетів до нас так як гримне, немов з маточини:
— Якого ви біса тут поставали! тікайте! щоб вашого й духу тут не було, а то я вам мітлою так пики вимережу, що вас і рідна мати не пізнає! — Та з отсим словом як замахнеться на Панька мітлою! Панько догадався, присів... а я під жито в бік. У мене й дух похолов; думаю, занівечить він Панька... Мітла у його така здорова, широка, коли-б був тільки, крий боже, затопив по тварі, так-би очі й висадив. Бачу — непереливки!.. Тоді ми не були ще такими страхополохами, як тепер. Думаю — треба висловитись... Тільки що ступив, ще й рота не роззявив, а верховень як сікнеться до мене:
— Чого ґави ловиш? сказано вам: тікайте! не чув?.. чи не до тебе річ?
— Та що-ж ми вдіяли, чоловіче добрий? Ми-ж нічого...
— Ще й змагатися! Зараз тікай, а то й не стямишся!.. тікай! — та до мене; я на ріллю... — Тікай швидче!.. —Я на взаводи... біжу не озираючись; духу боюсь перевести, а він гукає услід мене: "Швидче! швидче!"
Чую і Панько біжить за мною: я його не бачу, бо озирнутися боюсь, а чую, що він тупотить... Біжимо вподовж ріллі від шляху, а позаду нас чуємо:
— Тю! тю! тю!..
Тюкають на нас, наче на сіроманців, аж луна ріллею котиться. Довго бігли; потом облилися. Прибігли в долинку, тут неораний муріг, я на його снопом і розплатався; кажу Панькові:
— Спочиньмо!
— Боязко, коли-б не нагнав... нумо ще бігти...
— Хіба женеться?
— Не видко, та безпечніш буде... ось ну ще гоней двоє...
— Нема сили... спочиньмо,
— Нехай!.. вже-ж що бог дасть. — Ліг і Панько на траві. Потомилися, засапатилися ми так, що й не сказати. Спочивши трохи, Панько й напосівся на мене:
— Се ти, каже, накликав пригоду! — Дорікає він, сердиться, а мене регіт бере: чудна пригода, і не розберемо — з чого вона? Певна річ, що якась помилка; коли-б висловитись з людьми, — так-же не дає той верховень.
— Як, Паньку, — питаюся, — на твою думку, чого вони напалися на нас?
— Геть собі з думками, дай спершу відпочити. Коли-б ти знав, як я пити хочу... аж пробі...
— Напився-б і я, кажу, та ще коли-б свіжої, погожої з криниці...
— Хоч не нагадуй вже, не дратуй... Ось ну — ліпше буде — рушаймо до Дніпра навпростець.
— Шкода, брате, Дніпро далеко... ліпше от що: розгляньмо, чи не манячить де поблизу яке село? — Зійшли ми на шпильочок, на гору, дивимось — села не видко, а ген-ген недалечко оре чоловік. Господи, як ми йому зраділи! швидче до його, благаємо:
— Дайте, дядьку, водиці напитися, душу промочити; засохла так, що аж смага на губах повиступала. — Не поборонив... У нас — хто-ж сього не відає? — великий гріх не дать прохожому води! Крий боже!
Дав, прибав йому віку, коли живий, а вмер — царство йому небесне!
Як допалися ми до барила, трохи не всю воду витягли. Ратай дивився, дивився та й каже:
— Чи лишили води хоч на кашу? десь ви, нівроку вам, не одну чехоню поснідали...
— У нас, дядьку, сьогодні ще й росина в роті не була.
— Звідкіль ви?
— Прочани.
— Гм! на прощу, та отак голіруч... чудно... у Київ, значить?
— Ні, ми з Київа...
— Отакої! виходить — тут десь на ріллі молилися?
Ми розповіли йому, де були.