— То ви хотіли, щоб я вам допоміг це зробити?
— Саме так. Синьйоре Кроте, ви такий добрий, ви вже проклали сюди таку довгу галерею… То, будьте ласкаві, прорийте ще трохи, щоб дати волю моїм друзям!
Кріт хвилинку подумав і сказав:
— Добре, я згоден. Мені все одно, куди рити. Вирию галерею ще й для ваших друзів.
Цибуліно розцілував би його, коли б сам не був такий замурзаний землею.
— Від усього серця вам вдячний! — защебетав він. — І все життя буду вдячний!
— А тепер не будемо гаяти часу на теревені,— схвильовано перебив його Кріт, — доберемося мерщій до ваших друзів.
Він узявся до роботи і через кілька секунд прорив стіну, за якою була темниця. На біду, саме в ту мить, коли Кріт вліз до тюрми, майстер Виноградинка засвітив сірника, щоб глянути на годинник.
Спалах світла так вразив бідолашного Крота, що він метнувся назад, наче його шпигнули голкою в ніс, і щез у своїй галереї.
— До побачення, синьйоре Цибуліно! — гукнув він на прощання. — Ви хороший хлопчик, і я щиро хотів допомогти вам. Але ви мусили попередити мене, що я попаду під таке сліпуче світло. Не слід було мене обдурювати!
І він так швидко дременув назад, що вся галерея за ним завалилася, стіни обсипалися, і все знов заповнилося землею. Ось і голос Крота завмер удалині. Цибуліно сумно промовив йому вслід:
— Прощай, добрий старий Кроте! Світ не такий великий, і ми ще зустрінемось. Тоді я віддячу тобі за доброту.
Так Цибуліно розлучився з товаришем по підземній подорожі, витер якомога краще лице хустиною і вбіг до темниці, веселий та жвавий, як метелик.
— Вітаю вас, друзі! — дзвінко, мав срібна сурма, пролунав його голос у підземеллі.
Уявіть собі радість в'язнів! Вони схопили Цибуліно в обійми і мало не зацілували до смерті. В одну мить обтрусили всю землю, що на нього налипла. Один обіймав, другий цілував, третій лоскотав Цибуліно.
— Та легше, легше! — утихомирював він друзів. — Ви мене задавите!
Потроху вони заспокоїлися, але їхня радість змінилася відчаєм, коли Цибуліно розповів їм про свої злигодні.
— Виходить, що ти такий самий в'язень, як і. ми? — запитав майстер Виноградинка.
— Виходить, що так! — відповів Цибуліно.
— І коли прийде сторожа, то тебе знайдуть?
— А це ще ми побачимо, — сказав Цибуліно. — Я сховаюся у скрипці мого друга Груші.
— Ой, то хто ж нас звідси виведе на волю? — прошепотіла кума Динька.
— І все це з моєї вини… У всьому винен я! — зітхнув кум Гарбуз.
Цибуліно намагався підбадьорити друзів, але марно. І у нього самого було тяжко на серці.
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Синьйор Помідор має звичку спати в панчохах
Нічого й казати, що синьйор Помідор приховав від усіх втечу Цибуліно. Він заявив, що перевів хлопчика до загальної камери. А сам з пластирем на носі уклався в ліжко. Полуничка пильно стежила за ним, проте ніяк не могла довідатися, куди він ховає ключі від тюрми. І от вона вирішила порадитися з Вишенькою, хоча той був ще хворий і щодня плакав. Та коли вона йому про все розповіла, Вишенька скочив на ноги:
— Цибуліно у в'язниці! Він не повинен там лишатися ні хвилини більше! Дай мені мерщій мої окуляри!
— Що ти хочеш зробити?
— Піти і звільнити його, — рішуче заявив Вишенька. — Звільнити його і всіх, хто з ним!
— Але як узяти ключі в Помідора?
— Украду! Приготуй смачний торт і всип туди трохи снотворного порошку. Віднесеш торт Помідорові. А той ласий до солодкого. Коли Помідор засне, сповістиш мене. А тим часом я піду в розвідку.
Полуничка очам своїм не вірила, звідки взялося стільки завзяття у маленького тендітного Вишеньки!
— Як він змінився! Як змінився!
Не менш дивувалися всі, хто зустрічав Вишеньку під час його розвідки.
Обидві графині, синьйор Петрушка, герцог Мандарин — всі здивовано озиралися на хлопчика.
— О, він уже видужав! — задоволено відзначила синьйора графиня Старша.
— Я ж вам казав, що він і не хворів! — заявив герцог. — Він просто придурювався.
Синьйора графиня Менша поспішила згодитися зі своїм вередливим родичем. Вона побоювалася, що той знову скочить на шафу і погрожуватиме самогубством, аби тільки виманити в неї якийсь подарунок.
Тим часом Вишенька вивідав у одного із сторожів, що Цибуліно втік із темниці. Він дуже зрадів, але вирішив будь-що звільнити решту в'язнів.
— Друзі Цибуліно — це й мої друзі! — сказав він сам собі.
Потім хитрощами дізнався від сторожів, що Помідор ховає ключі від в'язниці у кишеньці, пришитій зсередини панчохи.
"Кепські справи, — подумав Вишенька, — адже добре відомо, що Помідор спить у панчохах. Треба дуже міцно його приспати, щоб забрати ключі і не розбудити".
І він сказав Полуничці підсипати у торт подвійну дозу порошку.
Коли настала ніч, Полуничка понесла Помідорові смачний шоколадний торт. Помідор так зрадів, що відразу зжер увесь торт.
— Ти не будеш на мене скаржитися, — розщедрився Помідор. — Коли я одужаю, то подарую тобі обгорточку від шоколадки, яку я з'їв торік. А ти понюхаєш, як вона чудесно пахне.
Полуничка вклонилася йому до самої землі. А коли випросталася, Помідор уже спав і хропів, наче десяток контрабасів грало.
Тоді вона пішла по Вишеньку. Взявшись за руки, діти навшпиньки рушили коридорами замку до спальні Помідора.
Пройшли повз кімнату герцога Мандарина, який до пізньої ночі вчився стрибати. Адже треба було вміти робити карколомні стрибки, щоб одержувати подарунки від графині Меншої.
І от щоночі Мандарин тренувався. Полуничка і Вишенька побачили крізь замкову шпарку, що герцог, мов скажена кішка, стрибає з шафи на люстру, на спинку ліжка, на вершечок дзеркала, надзвичайно швидко здирається по завісах. Він став справжнім акробатом.
У кімнаті Помідора було досить видно, бо Полуничка навмисне не зачиняла віконниць і до кімнати лилося ясне місячне проміння.
Помідор міцно спав. Йому саме снилося, що Полуничка принесла ще один шоколадний торт завбільшки з велосипедне колесо. Тут зненацька у сновидіння вдерся барон Апельсин і почав вимагати половину торта. Помідор вихопив шпагу. Барон утік, нещадно хльоскаючи ганчірника Квасолю, який ледве віз на тачці його пузо. Раптом з'явився герцог Мандарин, виліз на самий вершечок тополі і заверещав: "Давайте мені половину торта, бо кинуся сторч головою!"