За вечерею обидва смиренно мовчали; а коли Гек після вечері, набивши собі люльку, хотів набити люльки їм, вони в один голос сказали: не треба, у них сьогодні негаразд із шлунком,— мабуть за обідом з՚їли чогось несвіжого.
Десь опівночі Джо прокинувся і розбудив товаришів. У повітрі стояла зловісна задуха. Хлопці сіли ближче до вогню, хоча ніч була дуже тепла. Вони сиділи тихо і пильно прислухалися. За вогнищем усе потопало в непроглядній темряві.
Раптом щось блиснуло, освітило листя і зникло. Потім блиснуло яскравіше. І ще, і ще. Потім у гілках дерев пронісся тихий стогін; хлопці відчули на своїх щоках чийсь подих і затремтіли при думці, що це промчав дух ночі. На деякий час стало тихо. І раптом знову якийсь зловісний блиск обернув ніч на день і з надзвичайною виразністю освітив кожну травинку, що росла у них біля ніг. Осяяла вона і три бліді злякані дитячі обличчя. Грім прокотився в небі і завмер, відгукуючись здалека глухим гуркотом. Порив холодного вітру промчав, куйовдячи листя і розкидаючи попіл навколо багаття.
Знову спалахнула блискавка в лісі, і тої ж хвилини вдарив грім. Хлопцям здавалося, що від цього гуркоту дерева падають їм на голову. В темряві вони злякано притулилися один до одного. На листя впало кілька великих краплин дощу.
— Хлопці, в намет! — скомандував Том.
Вони скочили й побігли, спотикаючись об коріння дерев і плутаючись у дикому винограді. Буйний вітер лютував у лісі, і все співало й голосило разом з ним. Яскраві блискавки спалахували майже безперервно, знову й знову гримів оглушливий грім. І ось ринув дощ, ніби з відра. Ураган, лютуючи, гнав воду суцільними потоками.
Хлопці щось гукали один одному, але завивання бурі й громові удари заглушали їхні голоси. Однак вони добігли до намету і сховалися під ним, перелякані, мокрі, змерзлі, з їхнього одягу струмками стікала вода, але кожний радів хоч тому, що має товаришів у нещасті. Розмовляти вони не могли, навіть коли б буря не заглушала їхніх голосів,— так люто лопотіло над ними старе вітрило.
Гроза дедалі посилювалася. Нарешті повівом зірвало вітрило, закрутило ним і понесло геть. Хлопці схопили один одного за руки і побігли, щохвилини спотикаючись і набиваючи собі синці, під захист великого дуба, що стояв на березі.
Тепер боротьба була в самому розпалі. Під безперервним сяйвом блискавок усе вимальовувалось надзвичайно яскраво: зігнуті дерева, розбурхана ріка, вкрита білою піною, темні обриси високих скель на тому боці, що бовваніли з-за густої завіси дощу. Раз у раз якийсь лісовий велетень, полігши в бою, з тріском валився на землю, ламаючи молоді дерева; неослабний гуркіт грому перетворився тепер в оглушливі вибухи, різкі, сухі, невимовно жахливі.
Під кінець буря напружила всю свою силу і залютувала з нечуваною енергією; здавалося, вона розірве острів на шматки, спалить його, вирве з корінням дерева, до смерті оглушить кожну живу істоту — все це за одну мить. То була страшна ніч для хлоп՚ят без притулку.
Нарешті бій ущух, війська заходилися відступати. Їхні погрози і прокляття лунали дедалі глухіше. Помалу на землі знову запанував мир. Хлопці повернулися до табору дуже злякані. Але виявилося, що їм таки пощастило, бо у великий платан, під яким вони завжди ночували, вдарила цієї ночі блискавка, і вони б загинули, коли б залишилися під ним.
Усе в таборі було мокре. Вогонь погас, бо вони були безтурботні, як і всякі хлопці цього віку, і не вжили заходів, щоб урятувати його від дощу. Це було дуже неприємно, бо всі троє промокли до кісток і тремтіли від холоду. Вони красномовно висловлювали своє горе, але потім помітили, що вогонь пробрався далеко під великий пень, і ще жевріє кілька жаринок. Хлопці терпляче взялися до діла, зібрали сухі тріски й кору з-під захищених деревами пеньків, і, нарешті, їм пощастило розпалити вогонь. Вони накидали туди великих гілок, вогонь запалахкотів, і вони знову повеселішали. Підсушивши над вогнем шинку, вони чудово повечеряли, а потім сіли біля вогнища і до ранку гомоніли про свою нічну пригоду, хвалькувато прикрашаючи її: спати все одно було ніде, бо навколо не лишилося жодного сухого місця.
З першим променем сонця хлопців почала знемагати дрімота, і вони лягли на березі, на мокрому піску. Незабаром сонце добре припекло, і вони похмуро почали готувати собі сніданок. Але, і попоївши, почували себе розбитими; все тіло ломило; у душу знову закрадалася туга за домівкою.
Том помітив ці тривожні ознаки і робив усе, що міг, щоб підбадьорити піратів. Але їх не втішали ні мармурові кульки, ні цирк, ні купання. Він нагадав їм про велику таємницю, і йому пощастило викликати проблиск веселощів. Том скористався з цього і поспішив зацікавити їх новою вигадкою. Він запропонував їм тимчасово забути про те, що вони пірати, і для різноманітності зробитися індійцями. Ця думка захопила їх. Негайно вони роздяглись і, вимазавшися з ніг до голови чорною грязюкою, стали строкатими, як ті зебри. Після цього рушили в ліс, щоб напасти на англійське селище, причому, звичайно, кожен був вождем.
Згодом хлопці розділилися на три ворожі племені.
З войовничими криками вискакували вони з засідок і кидались один на одного, вбиваючи й скальпуючи ворогів цілими тисячами. То був кривавий день, і вони були задоволені ним.
На вечерю пірати зібралися в таборі, голодні й щасливі. Але тут була невеличка завада: вороги-індійці повинні були одразу ж укласти між собою мир, інакше вони не могли переламати хліб дружби; але як же укладати мир, не викуривши люльки? Де ж це чувано, щоб коли-небудь мир укладали без люльки? Двоє з дикунів майже пошкодували, чому вони не лишилися піратами. Проте іншого шляху не було, і, удаючи з себе задоволених, вони по черзі почали смоктати тютюн із люльки.
І — уявіть собі! — Том і Джо навіть щасливі були, що стали індійцями, бо все-таки від цього щось виграли: виявилося, вони можуть трохи курити, не почуваючи потреби йти шукати загубленого ножика. Правда, їх нудить і тепер, але не так сильно, як раніш. Вони поспішили використати сприятливу обставину і після вечері повторили спробу з повним успіхом. Завдяки цьому вечір минув дуже весело. Вони раділи, пишалися з свого нового досягнення, ніби їм пощастило зідрати скальпи й шкіру з шести індійських племен. Даймо ж їм поки що спокій: нехай курять, гомонять і хваляться. До якогось часу ми можемо обійтись і без них.