"А що воно таке, та Спілка рудих?" — спитав я. — Бачте, містере Холмсе, я завзятий домувальник, бо мені не доводиться бігати й шукати клієнтів, тож я по кілька тижнів не виходжу за поріг. Отож я мало знаю про те, що діється в світі, і завжди радий новині.
"Невже ви ніколи не чули про Спілку рудих?" — питає він, витріщивши на мене очі.
"Ніколи".
"Дивно, адже ви цілком підходите для їхньої вакансії!"
"А що це може мені дати?" — спитав я.
"Не більше, ніж сотню-дві фунтів на рік, зате робота в них легка й не заважає людині займатися чимось іншим".
Звичайно ж, самі розумієте, я нашорошив вуха, бо справа моя останнім часом не приносила великих грошей, і зайвих сто — двісті фунтів були мені б якраз до речі.
"Розкажіть-но мені все про ту Спілку", — попросив я.
"Гаразд, — мовив він, показуючи оголошення, — як ви самі бачите, в Спілці є вільне місце, а ось і адреса, за якою ви можете довідатися про все. Як я чув, цю Спілку заснував американський мільйонер Ієзекія Гопкінс, чоловік дивакуватий. Він сам був рудоголовий і дуже шанував усіх рудих — перед смертю передав до рук своїх довірених осіб велику суму грошей із наказом підшукати на ці кошти вигідні місця для тих, чиє волосся такого самого кольору, як у нього. Я чув, що платня там добра, а роботи дуже мало".
"Але ж, — мовив я, — є мільйони рудих, що хотіли б посісти те місце".
"Не так багато, як вам здається, — відповів він. — Подивіться-но, оголошення звернене лише до лондонців, і до того ж дорослих. Цей американець провів свої молоді літа в Лондоні й хотів би вчинити щось добре для свого рідного міста. До того ж чув я, що туди не варто зголошуватися тим, у кого волосся чи ясно-руде, чи темно-руде, чи будь-яке іще, крім яскравого, сліпучого, полум’яно-рудого. Тож якщо хочете спробувати, містере Вільсоне, то підіть до них; проте не знаю, чи варто вам кидати свою справу заради отих кількох сотень фунтів".
Як ви й самі, джентльмени, бачите, моє волосся має такий яскравий, багатий колір, що якби дійшло до якогось змагання рудих, я виграв би неодмінно. Вінсент Сполдінґ, який багато знав про цю справу, міг стати мені в пригоді, тож я наказав йому зачинити на весь день віконниці й піти зі мною разом. Він дуже зрадів, що сьогодні йому не доведеться працювати; ми зачинили контору й пішли за адресою, зазначеною в оголошенні.
Гадаю, що мені більш ніколи не доведеться такого побачити, містере Холмсе. З півночі, півдня, сходу, заходу — звідусюди всі, хто мав би хоч одну руду волосинку на голові, зійшлися до Сіті за оголошенням. Усю Фліт-стрит заполонив рудоголовий натовп, а Попс-Корт виглядав, як крамарський візок із помаранчами. Мені ніколи й на думку не спадало, що в усій нашій країні є стільки рудих і всі вони зберуться тут через якесь одне оголошення. Тут були всі зразки рудого кольору — солом’яний, цитриновий, помаранчевий, цеглястий, глинястий, колір жовчі, колір шерсті ірландських сетерів; щоправда, як казав Сполдінґ, справжнього живого, полум’яно-рудого кольору там було не так уже й багато. Побачивши увесь цей натовп, я просто впав у відчай, але Сполдінґ і чути про це не схотів. Не знаю вже, як це йому вдалося, але він протискувався й проштовхувався крізь натовп так спритно, що ми швидко опинилися на сходах, які вели до контори. По сходах немовби текло два людські потоки — хтось піднімався, повен надії, хтось повертався засмучений... Ми протиснулися вперед і невдовзі опинилися в конторі.
— Надзвичайно цікава історія, — мовив Холмс, коли його клієнт зупинився, щоб освіжити пам’ять, нюхнувши добру порцію табаку. — Продовжуйте, будь ласка, свою розповідь.
— У конторі не було нічого, крім двох дерев’яних стільців та ще соснового столу, за яким сидів маленький чоловічок, ще рудіший за мене. Він кидав кілька слів кожному з відвідувачів, що підходили до нього, й щоразу знаходив якусь ваду й бракував їх. Напевно, зайняти те місце було не так уже й просто. Проте, коли ми підійшли до чоловічка, він зробився набагато привітнішим до мене, ніж до всіх інших, і, тільки-но ми увійшли, замкнув двері, щоб переговорити з нами сам на сам.
"Це містер Джейбз Вільсон, — сказав мій помічник, — і він хотів би посісти місце в Спілці".
"І він цілком гідний того, — відповів чоловічок. — Він підходить за всіма вимогами. Я й не пригадаю, коли ще бачив таке чудове волосся!"
Він ступив крок назад, схилив голову набік і роздивлявся на моє волосся так довго, що мені стало ніяково. Потім несподівано підскочив до мене, схопив мою руку й палко привітав з успіхом.
"Зволікати далі було б злочином, — мовив він, — і все-таки, сподіваюся, ви пробачите мені, якщо я вживу деякі застережні заходи".
Говорячи це, він вчепивсь у моє волосся й смиконув так, що я аж скрикнув з болю.
"У ваших очах сльози, — сказав він, пускаючи мене. — Тож усе як слід. Доводиться бути обережними: адже нас двічі обдурили з перукою і одного разу — з фарбою. А про витівки з шевською ваксою я можу розповісти вам таке, що ви й зовсім зневіритеся в людській натурі".
Він ступив до вікна й гукнув на весь голос, що місце зайняте. Знизу долинув стогін розчарування, натовп почав розпливатися в усі боки, аж поки довкола не залишилося жодного рудого, крім мене та наймача.
"Моє ім’я, — сказав він, — містер Дункан Росс, і я теж отримую пенсію з коштів нашого шляхетного добродійника. Чи одружені ви, містере Вільсоне? Чи маєте родину?"
Я відповів, що не маю.
"Боже мій, — сумно мовив він, — це ж так важливо! Як шкода чути це від вас! Наша Спілка, звичайно ж, повинна не тільки підтримувати рудих, а й сприяти їхньому розмноженню. Яке нещастя, що ви неодружені!"
Почувши таке, містере Холмсе, я засмутився, бо злякався, що не посяду місця, але той, подумавши кілька хвилин, врешті сказав, що все буде гаразд.
"Для будь-кого іншого, — пояснив він, — це було б фатальним, але людині з таким волоссям, як ваше, слід піти назустріч. Коли ви зможете взятися до виконання своїх нових обов’язків?"
"Не можу сказати, — мовив я, — адже я маю ще свої власні справи".
"Не хвилюйтеся, містере Вільсоне! — сказав Вінсент Сполдінґ. — Я впораюся з ними й без вас".