— Це все?
— Є ще одне невеличке повідомлення в іншій ранковій газеті, але воно якесь підозріле.
— Яке повідомлення?
— Про те, що міс Флору Міллер, винуватицю скандалу, справді заарештовано. Здається, вона раніше була танцівницею в "Алеґро" й знала лорда Сент-Саймона кілька років. Інших подробиць немає, тож у ваших руках тепер усе, — принаймні те, що було в газетах.
— Ця справа, як на мене, надзвичайно цікава. Я нізащо не проминув би її. Але хтось дзвонить, Ватсоне, й годинник показує кілька хвилин на п’яту. Нема жодного сумніву, що це наш шляхетний клієнт. Тільки нікуди не йдіть, Ватсоне, бо мені може знадобитися свідок, хоча б тоді, коли мене зрадить пам’ять.
— Лорд Роберт Сент-Саймон! — оголосив наш хлопчина-лакей, прочинивши двері.
Увійшов джентльмен з приємним, витонченим обличчям, великим носом, трохи гордовито стуленими вустами й незворушними, відвертими очима — очима людини, якій випала щаслива доля наказувати й бачити довкола себе лише покору. Рухався він легко, жваво, але через деяку сутулість і звичку згинати коліна під час ходи здавався старшим, ніж був насправді. Волосся на скронях у нього теж посивіло, а коли він скинув свого капелюха з загнутими крисами, виявилося, що воно ще й порідшало на маківці. Щодо його вбрання, то воно було верхом вишуканості, що межувала з легковажністю: високий білий комірець, чорний сурдут, білий жилет, жовті рукавички, блискучі черевики й світлі ґетри. Він поволі ступив до кімнати, озираючись і крутячи в правиці шнурочок від золотого лорнета.
— Добридень, лорде Сент-Саймоне, — мовив Холмс, підвівшись і вклонившись. — Прошу, сідайте в це плетене крісло. Ось мій друг і колега — доктор Ватсон. Присувайтеся-но ближче до вогню, й поговоримо про вашу справу.
— Вельми прикру справу, як на мене, містере Холмсе. Мене це просто приголомшило. Зрозуміло, що вам не раз доводилося братися до таких дражливих справ, але навряд чи, сер, ваші клієнти належали до такого високого стану.
— Так, це для мене сходинка вниз.
— Пробачте?
— Останнім таким клієнтом у мене був король.
— Овва, я й не знав. Який король?
— Король Скандинавії.
— Як! У нього теж зникла дружина?
— Сподіваюся, ви розумієте, — ввічливо мовив Холмс, — що я так само оберігаю таємницю щодо інших клієнтів, як обіцяю й вам.
— Звичайно! Ваша правда, ваша правда! Прошу вибачення... Щодо моєї власної пригоди, то я готовий надати вам будь-які відомості, що наведуть вас на думку про те, що ж насправді сталося.
— Дякую. Я вже довідався про все, що було в газетах, але не більше. Гадаю, що їхні повідомлення можна вважати правдивими, — скажімо, про те, як зникла молода.
Лорд Сент-Саймон переглянув газету.
— Так, це більш-менш правдиво.
— Але для того, щоб я міг прийти до якоїсь думки, мені потрібні додаткові відомості. Найкраще, напевно, буде, коли я розпитаю вас.
— Будь ласка.
— Коли ви познайомилися з міс Геті Доран?
— Рік тому, у Сан-Франциско.
— Ви подорожували Сполученими Штатами?
— Так.
— Ви заручилися з нею ще там?
— Ні.
— Але ви приділяли їй увагу?
— Мені було приємно в її товаристві, і я цього не приховував від неї.
— Батько її дуже багатий?
— Так, найбагатша людина на всьому Тихоокеанському узбережжі.
— А як він надбав свої гроші?
— В золотих копальнях. Ще кілька років тому він не мав нічого. Потім натрапив на багатий поклад і швидко розжився.
— А яке враження справила на вас молода леді — ваша дружина? Яку вдачу вона має?
Лорд почав розгойдувати лорнет на шнурочку і втупився в камін.
— Бачте, містере Холмсе, — мовив він, — моїй дружині було двадцять, коли її батько розбагатів. До того часу вона бігала собі по копальні, блукала лісами й горами, тож виховувала її радше природа, ніж школа. Справжнісінька шибайголова, як називають таких в Англії, сильна й волелюбна натура, не скута жодними традиціями. Вдачу має запальну, я навіть сказав би — бурхливу. Вона блискавично думає й без вагань доводить до кінця свої задуми. З іншого боку, я не дав би їй імені, яке сам маю честь носити, — він з погордою кахикнув, — якби не був певний, що це найшляхетніша жінка. Я вірю, що вона здатна на героїчну самопожертву й що будь-якого безчестя вона не стерпить.
— Чи маєте ви її фотографію?
— Я приніс із собою оце. — Він розкрив медальйон і показав нам обличчя жінки незрівнянної краси. То була не фотографія, а мініатюра на слоновій кістці, де художникові вдалося передати всю чарівність блискучого чорного волосся, великих темних очей і тонких вуст. Холмс довго й уважно розглядав медальйон, тоді закрив його й повернув лордові Сент-Саймону.
— То потім молода леді приїхала до Лондона, й ви поновили знайомство з нею?
— Так, на ту пору батько привіз її до Лондона. Ми кілька разів зустрічалися, тоді заручилися й тепер одружилися.
— За нею дали, як я зрозумів, добрий посаг.
— Авжеж. Але це в звичаї моєї родини.
— І він, напевно, залишиться при вас, адже вас уже повінчано?
— Правду кажучи, я тим не цікавився.
— Природно, що так. Чи бачили ви міс Доран напередодні вінчання?
— Так.
— Чи в доброму гуморі вона була?
— В найкращому. Без упину говорила про те, як ми житимемо далі.
— Он як! Цікаво. А вранці, перед весіллям?
— Вона була дуже весела, принаймні до кінця вінчання.
— А потім ви помітили в ній якусь зміну?
— Так, правду кажучи, тоді я вперше побачив у її вдачі деяку непокірливість. Та випадок той здався мені такою дрібницею, що не варто й згадувати... Він аж ніяк не стосується цієї справи.
— І все-таки розкажіть, будь ласка.
— О, то було щось дитяче. Вона впустила букет, коли ми з нею йшли від вівтаря. Ми саме минали передню лаву, й букет упав якраз під її ноги. На якусь мить сталося замішання, але джентльмен, що сидів на лаві, одразу підвівся, нахилився й подав їй букет, який анітрохи не попсувався від падіння. І все-таки, коли я заговорив про це з нею, вона обірвала мене, а потім, у кареті, по дорозі додому, виглядала так, ніби її по-дурному схвилювала ця дрібничка.
— Отакої! Ви кажете, що на лаві сидів якийсь джентльмен. То в церкві все-таки була стороння публіка?
— Так. Без цього не обійтися, коли церкву відчинено.
— Цей джентльмен не належав до друзів вашої нареченої?