— Бідолашний джентльмен дуже поранений? — спитала вона.
— Він помер, — відгукнулося кілька голосів.
— Ні, ні, він ще живий! — вигукнув хтось інший. — Але він помре по дорозі до лікарні.
— Сміливий чолов’яга, — мовила якась жінка. — Вони забрали б у леді гаманець і годинник, якби не він. Тут їх ціла банда. Та він ще дихає!
— Його не можна покинути на вулиці. Може, занести його до вас, мадам?
— Звичайно. Несіть його до вітальні. Там є зручна канапа. Сюди, будь ласка!
Його поволі і врочисто понесли до Брайєні-Лодж і поклали у вітальні, а я почав спостерігати за всіма цими подіями зі свого місця біля вікна. Лампи були запалені, але завіски ще не спустили, тож я міг бачити Холмса, що лежить на канапі. Не знаю, чи відчував він докори сумління, граючи свою роль, але я ніколи ще не був такий засоромлений, як тоді, коли побачив цю чарівну жінку, проти якої був у змові. А вона з такою добротою й ласкою допомагала пораненому! І все-таки відступити тепер означало б якнайганебнішим чином зрадити Холмса. З важким серцем я дістав з-під пальта димову шашку. Врешті-решт, подумалось мені, ми не завдамо їй ніякого лиха. Ми тільки не дамо їй завдати лиха іншій людині.
Холмс сів на канапі, і я помітив, як він корчиться, як людина, що їй бракує повітря. Покоївка кинулася відчиняти вікно. Тієї самої миті я побачив, як він підняв руку; за цим сигналом я кинув шашку до кімнати й заволав: "Пожежа!" Ледве це слово злетіло з моїх вуст, як його підхопила вся юрма. Обідранці й поважні джентльмени, конюхи й служниці — всі в один голос закричали: "Пожежа!" Густі хмари диму клубочилися в кімнаті й виривалися крізь відчинене вікно. Я бачив, як там, усередині, метушаться чиїсь постаті, а за хвилину почув Холмсів голос, який переконував, що то марна тривога. Протиснувшись крізь галасливий натовп, я дійшов до рогу вулиці; за десять хвилин мене наздогнав мій друг, узяв попід руку й повів геть від того розбурханого місця. Він швидко прямував уперед і не промовив жодного слова, поки за кілька хвилин ми не повернули до якоїсь тихої вулички, що вела до Еджвер-Роуд.
— Добре ви це зробили, докторе, — зауважив він. — Краще й не можна. Все гаразд.
— Ви роздобули фотографію?
— Ні, але я знаю, де вона.
— Як ви про це довідалися?
— Вона сама показала мені, як я й казав вам.
— Я нічогісінько не розумію.
— А я й не хочу робити з того таємниці, — мовив він, сміючись. — Усе це дуже просто. Ви, звичайно, помітили, що всі ці роззяви на вулиці — мої спільники. Я найняв їх на цей вечір.
— Я здогадався.
— В руці в мене було трохи червоної фарби. Коли почалася бійка, я кинувся вперед, упав, притулив руки до обличчя й постав у найжалюгіднішій подобі. Це давня витівка.
— Це я теж зрозумів.
— Вони занесли мене всередину. Вона мусила з цим погодитися. Що їй зоставалося робити? Я потрапив до вітальні — тієї самої кімнати, що була в мене під підозрою. Фотографія лежала десь поряд, чи тут, чи в спальні, тож я й вирішив це з’ясувати. Мене поклали на канапу, я вдав, що мені бракує повітря, вони змушені були відчинити вікно, й ви дістали змогу зробити свою справу.
— Чого ж ви цим домоглися?
— Всього, що треба. Коли жінка думає, що в будинку пожежа, чуття їй підказує рятувати те, що для неї найдорожче. Це надзвичайно сильне чуття, я не раз користався з нього. Наприклад, у дарлінґтонівському скандалі чи в справі з Арнсвортським замком. Заміжня жінка кидається до дитини, незаміжня хапає скриньку з діамантами. Мені було зрозуміло, що для нашої леді нема нічого дорожчого за фотографію, яку ми шукаємо. Вона кинеться рятувати саме її. Пожежу було розіграно чудово. Диму й крику було досить, щоб зворушити навіть залізні нерви. Вона вчинила саме так, як треба було. Фотографія — в схованці за висувною панеллю, якраз над шнуром дзвінка. Вона миттю опинилася там, і я навіть побачив краєчок фотографії, коли вона витягала її звідти. Коли ж я крикнув, що то даремна тривога, вона поклала її на місце, позирнула на шашку, побігла з кімнати геть, і більш я її не бачив. Я підвівся, попросив вибачення і втік із будинку. Мені хотілося взяти фотографію, але до кімнати зайшов візник і почав стежити за мною, тож довелося облишити цей намір. Марний поспіх може зіпсувати все.
— А далі? — спитав я.
— Загалом наші розшуки скінчено. Завтра ми з королем і з вами, якщо ви схочете, відвідаємо леді. Нас попросять зачекати у вітальні, але цілком можливо, що коли вона вийде до нас, то не знайде ні нас, ні фотографії. Гадаю, що його величності приємно буде самому забрати фотографію.
— Коли ж ви підете до неї?
— О восьмій годині ранку. Вона ще буде в ліжку, тож ми зможемо діяти вільно. До того ж, нам слід поспішати, бо весілля може цілком змінити її життя й звички. Я повинен негайно надіслати телеграму королеві.
Ми дійшли до Бейкер-стрит і зупинилися біля наших дверей. Холмс почав шукати в кишенях ключ, коли хтось із перехожих раптом промовив:
— На добраніч, містере Шерлоку Холмсе!
На вулиці тоді було кілька перехожих, але привітання, мабуть, ішло від стрункого юнака в довгому пальті, що саме пробігав повз нас.
— Десь ніби я чув цей голос, — мовив Холмс, оглядаючи тьмяну вулицю. — Але ніяк не пригадаю, хто це, в біса, може бути.
* * *
Ночував я тоді на Бейкер-стрит; уранці ми сиділи за кавою з грінками, коли до нашої кімнати вбіг король Богемії.
— Ви справді роздобули її?! — вигукнув він, хапаючи Шерлока Холмса за плечі й нетерпляче зазираючи йому в лице.
— Поки що ні.
— Але ви маєте надію?
— Маю.
— Тоді їдьмо. Я палаю нетерпінням.
— Нам потрібен кеб.
— Ні, біля дверей чекає моя карета.
— Тоді це буде простіше.
Ми зійшли вниз і знов помчали до Брайєні-Лодж.
— Ірен Адлер вийшла заміж, — зауважив Холмс.
— Заміж! Коли?
— Учора.
— За кого?
— За англійського адвоката на прізвище Нортон.
— Але ж вона його не кохає.
— Сподіваюся, що кохає.
— Сподіваєтеся? Чому?
— Бо це врятує вашу величність від усіх майбутніх прикрощів. Якщо ця леді кохає свого чоловіка, то вона не кохає вашу величність. Якщо ж вона не кохає вашу величність, то їй нема причини заважати намірам вашої величності.
— То правда. І все ж таки... О, як би я хотів, щоб вона мала королівську кров! Яка б то була королева! — Він знову понуро замислився й мовчав, аж поки ми не виїхали на Серпентайн-авеню.