Кімната доктора Ґрімсбі Ройлота була більша за кімнату пасербиці, але теж із простими меблями. Польове ліжко, невеличка дерев’яна полиця, заставлена книжками переважно технічного змісту, крісло біля ліжка, звичайний плетений стілець під стіною, круглий стіл і великий залізний сейф — ось і все, що впадало там в око. Холмс поволі походжав довкола, з великою цікавістю роздивляючись кожну річ.
— Що тут? — спитав він, постукавши по сейфу.
— Ділові папери мого вітчима.
— Он як! То ви заглядали всередину?
— Лише одного разу, кілька років тому. Я пам’ятаю, що там було повно паперів.
— А чи нема в ньому, скажімо, кота?
— Ні. Що за дивна думка!
— Тоді погляньте! — він зняв із сейфа маленьку тарілочку з молоком.
— Ні, котів у нас нема. Але є гепард та павіан.
— Так, так! Гепард, звичайно, теж великий кіт, але навряд чи його задовольнить така невеличка тарілочка молока. Тут я хотів би розібратися до ладу.
Він присів навпочіпки біля стільця й почав якнайпильніше оглядати його.
— Дякую. Тут усе зрозуміло, — мовив він, підводячись і кладучи в кишеню свою лупу. — Овва! Тут теж щось цікаве!
Увагу його привернув невеличкий мисливський нагай, що висів у кутку ліжка. Кінець нагая було скручено петлею.
— Що ви про це думаєте, Ватсоне?
— Звичайнісінький нагай. От тільки не знаю, навіщо його скручувати петлею.
— Не такий уже й звичайнісінький, хіба ні? О, який лютий цей світ, і найгірше за все, коли чинить лихо розумна людина. Гадаю, що я побачив усе, що треба, міс Стонер, тож з вашого дозволу ми погуляємо отам на моріжку.
Я ніколи не бачив у свого друга такого похмурого й невеселого обличчя, як тоді, коли ми покинули місце нашого огляду. Кілька разів ми пройшли моріжком, і ні міс Стонер, ні я не переривали його думок, аж поки він сам не відійшов від задуми.
— Вкрай важливо, — сказав він, — щоб ви, міс Стонер, належним чином виконували кожну мою пораду.
— Я зроблю все, як ви скажете.
— Справа надто серйозна, щоб легковажити. Ваше життя залежить від вашої слухняності.
— Я цілком довіряюся вам.
— Насамперед ми з другом повинні провести ніч у вашій кімнаті.
Ми з міс Стонер здивовано поглянули на нього.
— Це конче потрібно. Я все поясню вам. Що це там таке, чи не заїзд?
— Так, це "Корона".
— От і добре. Чи видно звідти ваші вікна?
— Звичайно.
— Коли ваш вітчим повернеться, скажіть, що вам болить голова, підіть до своєї кімнати й замкніться. Коли почуєте, що він пішов спати, відчиніть віконниці й поставте на підвіконня лампу — це буде для нас сигналом; потім, узявши з собою все, що хочете, перейдіть до своєї колишньої кімнати. Я переконаний, що ви, незважаючи на пробиту стіну, зможете один раз переночувати там.
— Так, залюбки.
— Решта — мій клопіт.
— Але що ви робитимете?
— Проведемо ніч у вашій кімнаті, щоб виявити причину того шуму, який вас непокоїть.
— Здається мені, містере Холмсе, що ви вже знаєте, як діяти далі, — мовила міс Стонер, торкнувшись рукава мого друга.
— Так, можливо.
— Заради Бога, скажіть мені, від чого померла моя сестра.
— Спершу я хотів би зібрати певніші докази.
— Ну то хоча б скажіть, чи справді вона померла з несподіваного переляку, як я гадала?
— Ні, не думаю. Як на мене, то причина її смерті була зовсім інша. А тепер, міс Стонер, ми мусимо вас покинути, бо коли містер Ройлот повернеться й побачить нас, то вся наша подорож може виявитись даремною. На все добре, будьте мужні і робіть усе, що я вам сказав; можу вас запевнити, що ми невдовзі здолаємо небезпеку, яка на вас чигає.
Ми з Шерлоком Холмсом без усяких труднощів найняли дві кімнати — спальню й вітальню — в заїзді "Корона". Кімнати ці були на горішньому поверсі, і з вікна було добре видно ворота й нове крило сток-моренського будинку. У сутінках ми побачили, як повз нас проїхав доктор Ґрімсбі Ройлот: його могутнє тіло височіло над худорлявою постаттю хлопця-візника. Хлопцеві не одразу вдалося відчинити важкі залізні ворота, тож ми почули хрипкий рев доктора й побачили, як він вимахує перед ним кулаками. Нарешті екіпаж в’їхав усередину, й за кілька хвилин між деревами замерехтіло світло лампи, яку засвітили в одній з віталень.
— Не знаю, Ватсоне, — мовив Холмс, сидячи зі мною в темній кімнаті, — чи брати вас цієї ночі з собою. Справа ця досить-таки небезпечна.
— А чи можу я стати вам у пригоді?
— Ваша допомога може виявитись неоціненною.
— Тоді я неодмінно піду.
— Я дуже вдячний вам.
— Ви говорите про небезпеку. Мабуть, ви побачили в цих кімнатах щось таке, чого я не помітив.
— Ні, я бачив не більше від вас, але зробив інші висновки.
— Я не знайшов там нічого цікавого, крім отого шнура, але признаюся, що й гадки не маю, для чого він може бути потрібен.
— А вентиляційний отвір ви теж помітили?
— Так, але мені здається, що в такому невеличкому отворі між двома кімнатами нема нічого незвичайного. Він такий малий, що навіть щур туди не пролізе.
— Я знав про цей вентиляційний отвір раніше, ніж ми приїхали до Сток-Морена.
— Любий мій Холмсе!
— Так, знав. Пам’ятаєте, як леді розповідала, що її сестра відчувала пахощі сигари доктора Ройлота? А з цього, звичайно, виходить, що між двома кімнатами має бути отвір. Він, напевно, дуже малий, інакше слідчий помітив би його, коли оглядав кімнату. Я вирішив, що там має бути вентилятор.
— Але яка тут може бути небезпека?
— Ось погляньте-но на цей дивовижний збіг. Над ліжком роблять вентиляційний отвір, підвішують шнур, і дівчина, що спить на цьому ліжку, помирає. Хіба це не вражає вас?
— Я не бачу тут ані найменшого зв’язку.
— А чи помітили ви щось незвичайне в ліжку?
— Ні.
— Його прикручено до підлоги. Чи бачили ви коли-небудь таке ліжко?
— Мабуть, не бачив.
— Леді не могла пересунути своє ліжко. Воно завжди було на тім самім місці, поряд з отвором та мотузком, — інакше як мотузком цей шнур назвати не можна, бо він ніколи не слугував шнуром.
— Холмсе! — вигукнув я. — Здається, я починаю розуміти, на що ви натякаєте. Ми з’явилися саме вчасно, щоб запобігти витонченому й жахливому злочинові.
— Досить витонченому й досить жахливому. Коли лікар чинить лихо, він є найпершим серед злочинців. Він має міцні нерви й знання. Палмер та Прічард[77] були найкращими фахівцями в своїй справі. Цей чоловік дуже хитрий, але думаю, Ватсоне, що ми зуміємо перехитрити його. Цієї ночі нам доведеться пережити чимало страху, тож прошу вас, заради Бога, запаліть спокійно люльку, і побалакаймо кілька годин про щось веселіше.