— Ні, справді! — вигукнув він, потім закашлявся й знов зареготався, аж поки, знесилений від сміху, не впав глибоко в крісло.
— Що сталося?
— Це справді надто смішно. Я певен, що ви ніколи не вгадаєте, як я провів цей ранок і що врешті-решт зробив.
— І гадки не маю. Напевно, вивчали звички, а потім будинок міс Ірен Адлер.
— Саме так, але наслідки виявились несподіваними. Проте розповім усе, як було. Я вийшов з дому вранці, по восьмій годині, в одежі безробітного конюха. Між усіма конюхами існує якась дивовижна симпатія, чи радше братерство. Станьте одним з них, і ви довідаєтесь про все, що хочете знати. Я швидко знайшов Брайєні-Лодж. Це чепурна двоповерхова вілла з садком, що стоїть біля самісінької вулиці. Садову хвіртку замкнено величезним старомодним замком. У правій частині будинку є велика вітальня з гарними меблями, з високими, аж до підлоги, вікнами, на яких ті безглузді англійські засувки, що їх відімкне й дитина. За будинком нема нічого примітного, крім того, що з даху каретного сараю можна потрапити до вікна коридору. Я обійшов довкола будинку й пильно його оглянув, але нічого цікавого не помітив.
Тоді я пішов вулицею і в завулку за садовою огорожею знайшов, як і сподівався, візницький двір. Я допоміг конюхам почистити їхніх коней і одержав за це два пенси, склянку портеру з елем[42], дві дрібки тютюну й силу відомостей про міс Адлер та дюжину її сусідів, які мене анітрохи не цікавили, але я мусив вислуховувати їхні життєписи.
— Що ж ви дізналися про Ірен Адлер? — спитав я.
— Вона задурила голови всім чоловікам в околиці. Вона взагалі — найсолодший шматочок у світі. Так в один голос твердять конюхи з Серпентайну. Живе вона тихо, співає в концертах, щодня о п’ятій виїжджає на прогулянку і рівно о сьомій повертається обідати. Більше вона ніколи не залишає будинку, хіба що тоді, коли співає. Відвідує її лише один чоловік — чорнявий красень, модно одягнений, буває в неї щодня, а то й двічі на день. Це містер Ґодфрі Нортон, адвокат з Іннер-Темплу[43]. Бачите, як добре мати довіру в конюхів. Вони кільканадцять разів возили його додому від серпентайнських стаєнь і знають про нього геть-чисто все. Вислухавши їхні розповіді, я знову прогулявся туди-сюди коло Брайєні-Лодж, обмірковуючи план своїх дій.
Цей Ґодфрі Нортон, мабуть, — важлива особа в усій цій історії. Він адвокат. Це щось та важить. Якими є зв’язки між ними, й навіщо він так часто відвідує її? Хто вона для нього — клієнтка, подруга, кохана? Якщо клієнтка, то вона, мабуть, віддала фотографію йому на зберігання. Якщо ж кохана, то навряд. Від розв’язання цієї загадки залежало, чи вести далі мені свою роботу в Брайєні-Лодж, чи звернути увагу на контору цього джентльмена в Темплі. Ця дражлива обставина, проте, розширювала межі моїх розшуків... Боюся, Ватсоне, що вам набридли всі ці подробиці й мої сумніви. Але ж інакше ви не зрозумієте всієї ситуації.
— Я уважно стежу за вашою розповіддю, — відповів я.
— Я ще зважував подумки свої наміри, коли до Брайєні-Лодж під’їхала двоколка, й з неї вискочив якийсь джентльмен. То був надзвичайної краси чоловік — смаглявий, із орлиним носом та вусами, — напевно, той самий, про якого я чув. Він, здавалося, дуже поспішав, бо, наказавши візникові зачекати, швидко проминув покоївку, що відчинила йому двері; схоже було, що тут він — як удома.
Пробув він там з півгодини, й мені крізь вікно вітальні було видно, як він походжає туди-сюди по кімнаті, схвильовано про щось говорить і вимахує руками. Її я не бачив. Аж ось він вийшов, ще стривоженіший, ніж до того. Підбігши до двоколки, він дістав з кишені золотий годинник і стурбовано позирнув на нього. "Мчіть щодуху! — гукнув він до візника. — Спочатку до Ґроса й Хенкі на Ріджент-стрит, а потім до церкви Святої Моніки на Еджвер-Роуд. Півґінеї, якщо довезете за двадцять хвилин!"
Двоколка рушила, а я вже думав, чи не податись мені за нею, аж раптом до будинку під’їхало гарне невеличке ландо: пальто у візника було застебнуте наполовину, краватка стирчала збоку, а ремені збруї не було засунуто в пряжки. Він зупинив коней біля дверей; леді випурхнула з дому й скочила в ландо. Я бачив її лише одну мить, але помітив, що вона — чарівна жінка, за личко якої чоловіки ладні віддати своє життя.
"До церкви Святої Моніки, Джоне! — вигукнула вона. — Півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин".
Такої можливості не слід було втрачати, Ватсоне. Я ще вагався, чи бігти мені за ними, чи скочити на зап’ятки, коли це на вулиці з’явився кеб. Візник недовірливо поглянув на непоказного їздця, але я скочив усередину, перш ніж він встиг щось заперечити. "До церкви Святої Моніки, — мовив я, — і півсоверена, якщо доїдете за двадцять хвилин!" Було саме за двадцять п’ять хвилин до дванадцятої, і я, звичайно, вже добре бачив, куди вітер віє.
Мій кеб летів стрілою. Гадаю, що жодного разу я не їхав так швидко, але інші нас випередили. Коли ми приїхали, двоколка й ландо, запряжені змиленими кіньми, стояли біля церковних дверей. Заплативши візникові, я побіг до церкви. Там не було ані душі, крім тих двох, кого я наздоганяв, та священика в сутані, який, здавалося, за віщось докоряв їм. Усі троє стояли біля вівтаря. Я почав походжати збоку, вдаючи, наче випадково заблукав до церкви. Раптом, на мій подив, усі троє коло вівтаря обернулися в мій бік, а Ґодфрі Нортон з усіх ніг підбіг до мене.
"Дякувати Богові! — скрикнув він. — Ви й потрібні нам. Ходімо! Ходімо!"
"Що таке?" — спитав я.
"Ходімо, чоловіче, ходімо, зосталося лише три хвилини, інакше все буде не за законом!"
Трохи не силоміць мене потягли до вівтаря, і не встиг я схаменутись, як уже бурмотів відповіді, що їх шепотіли мені на вухо, присягався на тому, чого ніколи не знав, і взагалі брав участь у вінчанні Ірен Адлер, дівчини, з Ґодфрі Нортоном, парубком. Усе це сталося за хвилину, і ось мені дякують джентльмен — з одного боку і леді — з іншого, а попереду аж сяє священик. У таке становище я ще ніколи не потрапляв, отож подумав зараз про те й зареготався. Вони, мабуть, не виконали якихось умов, і священик рішуче відмовився повінчати їх без свідка, тож моя щаслива поява врятувала нареченого від пошуків першого-ліпшого свідка на вулиці. Наречена дала мені соверен, і тепер я носитиму його на ланцюжку годинника, як пам’ять про цю подію.