Шерлок Холмс сидів похмурий біля каміна, впорядковуючи свої записи про злочини, а я тим часом, умостившися навпроти, так заглибився у читання чудових морських оповідань Кларка Рассела[60], що мені здавалося, ніби буря захопила мене в океані й шум дощу — не що інше, як гуркіт морських хвиль. Моя дружина гостювала в своєї тітки, й на кілька днів я влаштувався в нашому старому помешканні на Бейкер-стрит.
— Постривайте, — мовив я, позирнувши на Холмса, — здається, хтось дзвонить. Хто може прийти до нас цього вечора? Напевно, хтось із ваших друзів?
— Крім вас, у мене немає друзів, — відповів Холмс. — А в гості до мене ніхто не ходить.
— То, може, це клієнт?
— Якщо так, то справа, мабуть, серйозна. Що іще може змусити людину вийти надвір у таку погоду й о такій годині? Гадаю, це скоріш якась кумася нашої господині.
Проте Холмс помилився в своєму здогаді, бо з передпокою долинули кроки і в двері хтось постукав. Мій друг простяг свою довгу руку й повернув лампу так, щоб світло падало на порожнє крісло, де мав сісти відвідувач.
— Прошу! — сказав він.
Чоловік, що ввійшов, був іще молодий, — він мав десь із двадцять два роки, — охайно вбраний, із дещо вишуканими манерами. Мокрий парасоль, який він тримав у руці, й лискучий від вологи довгий плащ свідчили про негоду, що лютувала надворі. Він стривожено озирнувся, і в світлі лампи я побачив, що обличчя його бліде, а очі — розпухлі, мов у людини, пригніченої якимось великим лихом.
— Мушу попросити у вас вибачення, — мовив він, підносячи до очей золоте пенсне. — Щиро вірю, що ви не вважатимете мене нав’язливим. Побоююся, що до вашої затишної кімнати я приніс сліди бурі й дощу...
— Дайте мені свій плащ і парасоль, — сказав Холмс, — я повішу їх отут на гачку, і вони швидко висохнуть. Я бачу, ви приїхали з південного заходу.
— Так, із Горшема.
— Ця суміш глини й крейди на носах ваших черевиків властива для тієї місцини.
— Я прийшов попросити у вас поради.
— Це дуже просто.
— А ще — допомоги.
— А оце вже не завжди так просто.
— Я чув про вас, містере Холмсе. Чув від майора Прендерґаста, як ви врятували його під час скандалу в Тенкервільському клубі.
— Так, звичайно. Його без підстави звинуватили в нечесній грі.
— Він казав, що ви можете розкрити будь-яку таємницю.
— Ну, це вже занадто.
— Він каже, що ви ніколи не зазнавали невдач.
— Я зазнавав невдачі чотири рази: тричі від чоловіків і одного разу від жінки.
— Але це ніщо проти ваших успіхів.
— Так, найчастіше я досягав успіху.
— Тоді ви, напевно, досягнете його і в моїй справі.
— Прошу вас, присуньте крісло ближче до вогню і розкажіть мені про всі подробиці вашої справи.
— Справа моя незвичайна.
— А звичайних справ у мене й не буває. Я — остання надія на порятунок.
— І все ж таки я маю сумнів, що ви коли-небудь чули про такі таємничі й незрозумілі події, як ті, що сталися в моїй власній родині.
— Ви мене зацікавили, — мовив Холмс. — Викладіть, будь ласка, нам головні обставини цієї справи, й тоді я зможу розпитати вас про ті моменти, що здадуться мені найважливішими.
Юнак присунув крісло й випростав свої мокрі ноги до вогню.
— Моє ім’я, — сказав він, — Джон Опеншо. Але як я зрозумів, мої особисті справи мало чим пов’язані з цією жахливою історією. Вона перейшла до мене в спадок, і для того, щоб дати вам уявлення про неї, я мушу повернутися до самого її початку.
До вашого відома, мій дід мав двох синів — Еліяса, мого дядька, і Джозефа, мого батька. Батько мій мав невелику фабрику в Ковентрі, яку розширив, коли почалося виробництво велосипедів. Він узяв патент на велосипедні шини власного винаходу, які не рвуться, й вони принесли йому такі статки, що батько зміг продати фабрику і вийти на спочинок заможною людиною.
Мій дядько Еліяс замолоду виїхав до Америки й став плантатором у Флориді, де, як мені переказували, йому чудово велося. Під час війни він бився в армії Джексона, а далі — під командуванням Гуда, й дослужився до полковницького чину. Коли Лі[61] склав зброю, дядько повернувся на свою плантацію, де прожив ще три або чотири роки. 1869 чи 1870 року він повернувся до Європи й купив невеличку садибу в Сасексі, поблизу Горшема. Він надбав у Штатах добрий капітал і залишив Америку через те, що ненавидів негрів і був невдоволений з політики республіканців, які надали їм виборче право. Дядько був незвичайною людиною — жорстокою, запальною; він жахливо лаявся, коли гнівався, і жив відлюдьком. Навряд чи за всі роки, прожиті біля Горшема, він побував у місті хоча б раз. Його будинок стояв у садку, оточений двома чи трьома великими луками: там він гуляв, хоч частенько по кілька тижнів не залишав своєї кімнати. Він пив багато бренді, був запеклим курцем, уникав будь-якого товариства, навіть рідного брата.
Мене він, однак, не уникав і навіть заприязнився зі мною, хоч уперше побачив мене, коли я мав років із дванадцять. Це сталося 1878 року, за вісім чи дев’ять років після того, як він повернувся до Англії. Він ублагав мого батька відпустити мене жити до нього і був зі мною по-своєму дуже ласкавий. Коли він був тверезий, то часом грав зі мною в триктрак або шашки, доручив мені нагляд за слугами і всі господарські справи, тож у шістнадцять років я став цілковитим хазяїном у домі. В мене зберігалися всі ключі, і я міг ходити, куди лише забажаю, й робити, що лише схочу, не порушуючи тільки дядькової самоти. Була, щоправда, в нього й ще одна дивна умова: він нікому не дозволяв заходити до комори на горищі, яку весь час було замкнено. З дитячої цікавості я зазирав туди крізь замкову щілину, але жодного разу не побачив там нічого, крім купи старих вузликів та скринь.
Одного дня — було це в березні 1883 року — на столі біля прибору полковника з’явився лист з іноземною маркою. Дядько майже ніколи не одержував листів, бо за речі, які купував, щоразу платив на місці, а друзів не мав ніяких. "Це з Індії! — мовив він, узявши лист. — Поштовий штемпель Пондишері! Що це може бути?" Поспіхом розірвавши конверт, він висипав із нього на свою тарілку п’ять маленьких сухих помаранчевих зерняток. Я вже почав був сміятися, але сміх застиг у мене на вустах, коли я глянув на дядькове обличчя. Нижня губа його одвисла, очі вирячилися, обличчя посіріло; він дивився на конверт, який досі тримав у тремтячій руці. "К. К. К."! — вигукнув він, а тоді: — Боже мій, Боже мій! Ось вона, розплата за мої гріхи!"