Лист був без числа, без підпису й без адреси.
"Сьогодні ввечері, за чверть до восьмої години, — йшлося в ньому, — до вас завітає джентльмен, що бажає порадитися з вами щодо найважливішої справи. Послуги, які ви нещодавно надали одній з королівських родин Європи, свідчать про те, що вам можна довіряти справи надзвичайної ваги. Такий відгук про вас ми звідусюди одержали. Будьте вдома о цій годині і не вважайте за образу, якщо ваш відвідувач буде в масці".
— Справді, щось таємниче, — зауважив я. — Як ви думаєте, що це означає?
— Я поки не маю жодних відомостей. Висувати теорії, не маючи відомостей, — ось найбільша помилка. Непомітно для себе людина починає підлаштовувати факти під свою теорію, замість того, щоб підлаштовувати теорію під факти. Ну, а сам цей лист? Що ви можете сказати про нього?
Я старанно оглянув почерк і папір, на якому був написаний лист.
— Лист писала, мабуть, заможна людина, — сказав я, намагаючись копіювати міркування свого друга. — Такий папір коштує не менш ніж півкрони[34] за пачку. Він надзвичайно міцний і цупкий.
— Надзвичайно, точнісінько так, — відповів Холмс. — Це взагалі не англійський папір. Піднесіть-но його до світла.
Я так і зробив і побачив на папері водяні знаки: велике "E" з маленьким "g", потім "P" й велике "G" з маленьким "t".
— Що ви про це скажете? — спитав Холмс.
— Це, безперечно, ім’я виробника, або радше його монограма.
— Аж ніяк. Велике "G" з маленьким "t" — це скорочення від "Gesellschaft", що по-німецькому означає "компанія". Звичайне скорочення, як наше "К°". "P" означає, безперечно, "Papier" — папір. Тепер щодо "Eg". Зазирнімо до географічного довідника Європи. — Він дістав з полиці грубезний том у брунатних палітурках. — Еґльов, Еґльоніц... ось воно: Еґер[35]. Це місто, де розмовляють по-німецькому, в Богемії[36], недалеко від Карлсбада[37]. "Місце смерті Валенштайна[38], відоме своїми численними гутами й папірнями". Що ж, мій друже, з цього виходить? — Очі його спалахнули, й він переможно випустив зі своєї цигарки велику сизу хмару.
— Папір виготовлено в Богемії, — мовив я.
— Саме так. А людина, що писала лист, — німець. Чи помітили ви незвичайну побудову речення: "Такий відгук про вас ми звідусюди одержали"? Француз або росіянин так не напише. Лише німці поводяться так зі своїми дієсловами. Отже, зостається тільки дізнатися, чого хоче цей німець, що пише на богемському папері й воліє з’явитися в масці. Аж ось і він сам, якщо я не помиляюся; він розвіє всі наші сумніви.
Поки він говорив, я почув тупіт кінських копіт та рипіння коліс екіпажа об край дороги; потім хтось рвучко смикнув дзвінок. Холмс аж присвиснув.
— Судячи з тупоту, парний екіпаж. Так, так, — вів далі він, визирнувши з вікна, — гарна маленька карета й пара красенів-огирів. По сто п’ятдесят ґіней за кожного. Так чи ні, але тут чути гроші, Ватсоне.
— Мабуть, мені краще піти, Холмсе.
— Ні, що ви, докторе. Зостаньтеся. Що я робитиму без свого Босвелла[39]? Справа обіцяє бути цікавою. Шкода, якщо ви проминете її.
— Але ваш клієнт...
— Дарма. Мені може знадобитись ваша допомога, і йому теж. Ось він іде. Сідайте в це крісло, докторе, й дивіться якнайуважніше.
Повільні, важкі кроки, що лунали зі сходів та з коридору, принишкли перед самісінькими дверима. Потім хтось гучно й виразно постукав.
— Заходьте! — мовив Холмс.
Увійшов чоловік геркулесової статури, зростом не менше шести футів і шести дюймів. Одягнений він був розкішно, але в Англії цю розкіш вважали б за несмак. Рукави та вилоги його двобортного пальта були оторочені товстими смугами каракулю; темно-синій плащ, накинутий на плечі, був підбитий червоногарячим шовком і застебнутий на шиї пряжкою з блискучим берилом[40]. Чоботи, халяви яких були вище литок, обшиті зверху коштовним бурим хутром, посилювали враження якоїсь варварської пишноти. В руці він тримав капелюх з широкими крисами, а верхню частину обличчя, аж до вилиць, затуляла чорна маска; її він, мабуть, надів, коли входив до кімнати, бо ще не встиг опустити руку. Нижня частина обличчя виявляла в ньому вольову людину, бо товста, висунута вперед губа і довге, пряме підборіддя свідчили про його рішучість, яка межує з упертістю.
— Чи одержали ви мій лист? — спитав він низьким, хрипкуватим голосом, з помітною німецькою вимовою. — Я писав, що приїду до вас. — Він переводив погляд то на мене, то на Холмса, не знаючи, до кого звернутися.
— Сідайте, будь ласка, — мовив Холмс. — Це мій друг і колега доктор Ватсон, що іноді люб’язно допомагає мені в роботі. З ким маю честь розмовляти?
— Можете звати мене графом фон Краммом, богемським шляхтичем. Гадаю, що цей джентльмен, ваш друг, — людина гідна й чесна, тож я можу довірити йому найважливішу справу. Якщо ж ні, то я волів би переговорити з вами наодинці.
Я підвівся, щоб іти, але Холмс схопив мене за руку й посадив назад у крісло.
— Ми обидва вислухаємо вас, — сказав він. — При цьому джентльмені ви можете говорити те саме, що сказали б віч-на-віч.
Граф знизав своїми широкими плечима.
— Тоді насамперед, — мовив він, — я мушу взяти з вас слово, що ця справа залишатиметься в повній таємниці два роки; після того вона вже не матиме жодної ваги. Нині ж, однак, можна без перебільшення сказати, що вона така серйозна, що може вплинути на долю Європи.
— Я обіцяю, — відповів Холмс.
— Я так само.
— Пробачте, що я в масці, — вів далі наш дивний відвідувач. — Ясновельможна особа, якій я служу, схотіла, щоб агент її залишався для вас невідомим, і я мушу зізнатися, що титул, який я назвав, насправді мені не належить.
— Я знаю це, — сухо сказав Холмс.
— Обставини такі дражливі, що треба вжити всіх заходів, щоб запобігти величезному скандалові, який може завдати серйозної ганьби одній із королівських родин Європи. Одне слово, справа пов’язана з родиною Ормштайнів, спадкоємних королів Богемії.
— Це я теж знаю, — пробурмотів Холмс, умостившися зручніше в кріслі й заплющивши очі.
Наш відвідувач із деяким подивом поглянув на байдужу, ледачу людину, яку йому, безперечно, рекомендували як найпроникливішого та найзавзятішого детектива Європи. Холмс поволі розплющив очі й нетерпляче позирнув на свого велетня-клієнта.