Знаючи найтоншу проникливість і надзвичайну жвавість вдачі мого друга, я був певний, що він, якщо вже ставиться до розкриття цієї дивовижної таємниці так спокійно, має на те серйозні підстави. Мені був відомий лише один випадок, коли він зазнав поразки, — то була пригода з богемським королем та фотографією Ірен Адлер; однак я пригадував загадковий "Знак чотирьох" і незвичайні обставини "Етюду в багряних тонах" і давно переконався, що коли вже він не зможе розплутати якоїсь загадки, то вона не має розв’язки взагалі.
Я залишив його, коли він усе ще палив свою чорну глиняну люльку, й нітрохи не сумнівався, що наступного вечора, коли я завітаю до нього знову, він уже матиме в руках усі ключі до таємниці зниклого нареченого міс Мері Сазерленд.
Увесь наступний день я провів біля ліжка хворого пацієнта. Вже повернуло на шосту, коли я нарешті звільнився, скочив у двоколку й подався до Бейкер-стрит, побоюючися спізнитись на розкриття нашої маленької таємниці. Однак я побачив довготелесу, худорляву постать Шерлока Холмса в кріслі — він дрімав, а довжелезний ряд пляшок та пробірок на столі вкупі з їдкими пахощами соляної кислоти свідчили про те, що він цілий день просидів за любими його серцю хімічними дослідами.
— То ви знайшли? — спитав я з порога.
— Так. Це був бісульфат барію.
— Ні, я про нашу загадку! — вигукнув я.
— А, ви про це! А я думав про сіль, з якою саме працював. А в тій історії нема нічого таємничого, хіба що, як я й казав учора, цікаві кілька дрібниць. Шкода тільки, що цього негідника не можна притягти до суду.
— То хто він такий і навіщо покинув міс Мері Сазерленд?
Холмс уже розтулив уста, щоб відповісти, як в коридорі почулися важкі кроки й у двері хтось постукав.
— Це вітчим дівчини, містер Джеймс Віндібенк, — пояснив Холмс. — Він повідомив мене, що буде тут о шостій. Прошу!
Чоловік, який увійшов до нас, виявився молодиком років тридцяти, кремезним, невисоким, чисто виголеним і смаглявим, із ввічливою, запобігливою усмішкою й дивовижно гострим, проникливим поглядом сірих очей. Він запитально поглянув на нас обох, поклав свій блискучий Циліндр на буфет і, легенько вклонившися, присів на найближчий стілець.
— Добрий вечір, містере Джеймсе Віндібенку, — мовив Холмс. — Гадаю, цей видрукуваний на машинці лист, у якому ви обіцяєте завітати до мене о шостій годині, написали ви самі?
— Так, сер. Побоююсь, що я трохи припізнився, але я не завжди маю змогу розпоряджатися своїм часом. Мені шкода, що міс Сазерленд потурбувала вас із цією дрібничкою; на мою думку, такі речі не слід розповідати стороннім особам. Я заперечував проти її наміру звернутися до вас, як тільки міг, але ж ви самі бачили, яка вона нервова, рішуча дівчина, і коли вже вона щось задумала, то зупинити її нелегко. Звичайно, проти вас я нічого не маю, бо ви не пов’язані з поліцією, і все-таки досить неприємно, коли про ваше родинне горе знають усі. До того ж це даремна трата грошей, бо ви все одно не розшукаєте цього Госмера Ейнджела.
— Навпаки, — спокійно сказав Холмс, — я маю всі підстави сподіватися, що знайду містера Госмера Ейнджела.
Містер Віндібенк здригнувсь і впустив додолу рукавички.
— Дуже радий це чути, — мовив він.
— Ви, напевно, знаєте, — зауважив Холмс, — що кожна друкарська машинка має лише їй одній властиві прикмети, як і людський почерк. Якщо не брати до уваги зовсім нові машинки, то не можна знайти навіть двох, що друкували б цілком однаково. Деякі літери стираються швидше, ніж решта, інші псуються лише з одного боку. Подивіться-но, містере Віндібенку: у вашому листі літера "е" трохи розпливчаста, а "р" бракує хвостика. Тут є ще чотирнадцять інших прикмет, але ці помітні найбільше.
— Ми всі друкуємо в конторі свої листи на цій машинці, тож літери, звичайно, трохи стерлися, — відповів наш гість, насторожено позираючи на Холмса своїми блискучими очицями.
— А тепер я покажу вам дещо цікавіше, містере Віндібенку, — вів далі Холмс. — Найближчим часом я збираюся написати невеличку працю про друкарські машинки та їхню роль у злочинах — це давно вже привертає мою увагу. Ось у мене чотири листи, написані зниклим джентльменом. Усі вони надруковані на машинці. В усіх літера "е" розпливчаста й "р" не має хвостика, а якщо ви скористаєтесь моєю лупою, то помітите й чотирнадцять інших прикмет, що про них я згадував.
Містер Віндібенк скочив зі стільця і вхопив капелюха.
— Я не маю часу на такі дурні балачки з вами, містере Холмсе, — мовив він. — Якщо ви зможете спіймати цього типа, то спіймайте його й повідомте мене.
— Звичайно, — сказав Холмс, підходячи до дверей і повертаючи в замку ключ. — Якщо так, то повідомляю вас, що я його вже спіймав!
— Як! Де?! — скрикнув містер Віндібенк, пополотнівши й озирнувшись, мов щур у пастці.
— Не варто, їй-бо, не варто, — ввічливо мовив Холмс. — Вам уже не викрутитись, містере Віндібенку. Усе це надто добре зрозуміло, й ви зробили мені препоганий комплімент, сказавши, що я не зможу розв’язати такої простої задачі. Отак! Тож сідайте, й поговорімо до ладу.
Наш відвідувач упав на стілець, обличчя його скривилося, на лобі заблищав піт.
— Це... це непідсудна справа... — пробурмотів він.
— Побоююсь, що так. Але, між нами кажучи, містере Віндібенку, такого жорстокого, егоїстичного й безсоромного шахрайства мені ще не траплялося. Зараз я спробую розповісти, як усе це було, а ви мене виправите, якщо я помилюся.
Гість сидів, знітившись і низько схиливши голову, зовсім приголомшений. Холмс поклав свої ноги на край камінної решітки, вмостився глибше в кріслі і, застромивши руки в кишені, почав розповідати скоріш собі самому, ніж нам:
— Чоловік одружується з жінкою, набагато старшою за нього самого, заради її грошей, і користується також грошима її дочки, поки вона живе з ними. Для їхньої родини ці кошти досить великі, і втратити їх — річ серйозна. Заради таких грошей варто попрацювати. Дочка має милу, лагідну вдачу, але серце її прагне кохання, й зрозуміло, що зі своїм гарним личком і непоганим заробітком вона недовго сидітиме в дівках. Проте після одруження дівчини її вітчим утратить тверду сотню фунтів на рік. Що ж він тоді чинить, аби не допустити того? Він примушує її сидіти вдома, забороняє зустрічатися з однолітками. Але невдовзі переконується, що цього замало: вона починає упиратися, наполягати на своєму і врешті каже, що піде на якусь вечірку. Що вигадує тоді її винахідливий вітчим? У нього з’являється думка, яка робить більше честі його розумові, ніж серцю. З відома своєї дружини, й до того ж з її допомогою, він змінює своє обличчя, ховає проникливі очі за темними окулярами, приклеює вуса й пару густих бакенбардів, приглушує свій дзвінкий голос до скрадливого шепоту і, скориставшися слабким зором дівчини, з’являється до неї під ім’ям містера Госмера Ейнджела й відсторонює інших залицяльників.