— Звичайно, Ґнотику. Якщо сьогодні я справді задоволений життям, то це твоя заслуга. А знаєш, що казав завжди про тебе вчитель? "Не водися з тим шибеником Ґнотиком, тому що Ґнотик—поганий товариш і може навчити тебе тільки поганому".
— Нещасний учитель!—сказав Ґнотик, хитаючи головою.— Я добре знаю, що він не любив мене і лаяв як хотів, але я великодушна людина і прощаю йому!
— Ти благородний хлопець! — сказав Піноккіо, обнявши друга і вдячно цілуючи його в чоло.
Так Минуло п'ять місяців безтурботного життя в прекрасній Країні розваг. Хлопці гралися, розважались і за весь цей час жодного разу не побачили ні книжки, ні школи. І ось, прокинувшись одного ранку, Піноккіо був страшенно вражений надзвичайно прикрою несподіванкою, яка дуже засмутила його.
XXXII. У ПІНОККІО ВИРОСТАЮТЬ ОСЛЯЧІ ВУХА, А ЗГОДОМ ВІН ОБЕРТАЄТЬСЯ НА СПРАВЖНЬОГО ОСЛА І НАВІТЬ ПОЧИНАЄ РЕВТИ ПО-ОСЛЯЧОМУ
Що то була за прикра несподіванка? — звичайно, спитаєте ви.
Так-от, мої любі маленькі читачі, прокинувшись, ПіноккІо, як завжди, почухав голову. І раптом він помітив, що його вуха виросли більш як на долоню.
А слід нагадати, що в дерев'яного хлопчика вуха зроду були манюсінькі-манюсінькі, такі манюсінькі, що простим оком і не побачиш. Уявіть собі, як він здивувався, помітивши, що його вуха за одну ніч виросли і стали довгі, як дві очеретяні волоті.
Піноккіо відразу кинувся шукати дзеркало, але не знайшов. Тоді він налив у корито води, заглянув туди і . побачив щось таке, чого не бачив ніколи: своє відображення, прикрашене чудовими ослячими вухами.
Мабуть, не треба описувати всього болю, сорому І розпачу, які охопили нещасного Піноккіо..
Він почав плакати, голосити, битися головою об стіну. Але що більше він бідкався, то швидше росли його вуха, а кінчики їх вкрилися волоссям.
Почувши розпачливі зойки, до кімнати ввійшов гарненький Ховрашок, що жив поверхом вище. Побачивши, дерев'яного чоловічка в такому відчаї, він стурбовано спитав:
— Що сталося, мій любий сусідо?
— Я захворів, любий мій Ховрашку, дуже захворів, Це небезпечна хвороба. Ти вмієш вимірювати пульс?
— Трошки.
— Перевір, будь ласка, чи в мене часом не лихоманка?
Ховрашок простяг праву лапку, помацав у Піноккіо пульс І сказав зітхаючи:
— Мій друже, мені дуже прикро, але я мушу сказати тобі неприємну річ.
— Яку саме?
— В тебе страшенна гарячка.
— Що це за гарячка?
— Та, яку називають ослячою.
— Не знаю такої,—відповів дерев'яний хлопчик, хоча одразу зрозумів, про що йдеться.
— Тоді я тобі поясню,— сказав Ховрашок.— Знай, що за дві-три години ти вже не будеш ні дерев'яним, ні справжнім хлопчиком...
— А ким же я буду?
— За дві-три години ти станеш справжнісіньким ослом, як і всі ті, що тягнуть візки і носять на собі капусту і салату на базар.
— О горе мені, горе мені!—залементував Піноккіо, схопившись руками за вуха. Він смикав їх, тер, крутив, ніби вони були чиїсь, а не його.
— Любий мій,— заспокоїв його Ховрашок.— Нічого не вдієш. Така твоя доля. У книзі мудрості записано, шо всі ледачі діти, які відмовилися від книжок, школи, навчання І марнують свої дні в забавках та розвагах, неминуче рано чи пізно обертаються на отаких маленьких ослів.
— Невже це правда? — схлипуючи, запитав Піноккіо.
— Більше ніж правда. Тепер уже пізно плакати. Треба було думати раніше.
— Я не винен. Це все Гнотик. — А хто цей Гнотик?
— Мій товариш по школі. Я хотів повернутися додому, хотів бути слухняним, хотів учитися далі, бути прикладом для інших, а Гнотик мені сказав: "Навіщо тобі це нудне навчання? Навіщо тобі ходити до школи? Поїдемо краще зі мною, до Країни розваг. Там не треба буде вчитися, ми гратимемося з ранку до вечора^ і нам завжди буде весело".
— Чому ж ти послухався порад цього поганого друга, несправжнього товариша?
— Чому? Тому, мій .Ховрашку, що я дерев'яний хлопчик без глузду і без серця. Ох, коли б я мав хоч крихітку серця, я ніколи не покинув би своєї доброї Феї, яка любила мене, мов мати, і яка так багато зробила для мене! І тепер би я вже не був дерев'яним хлопчиком, а був би розумним, як усі інші діти. Та я зустрівся з Ґнотиком, хай йому всячина! Зараз я йому скажу кілька слів!
І він попрямував до дверей. Але, згадавши, що в нього ослячі вуха, схаменувся: йому було соромно показуватися привселюдно. То що ж він надумав? Узяв великий ковпак і натягнув його на голову аж до носа.
Потім Вийшов шукати Ґнотика, щоб поквитатися з ним. Шукав його на вулицях, на площах, у театрах, усюди-— і не знайшов. Питався про нього у перехожих, але Ґнотика ніхто не бачив.
Тоді Піноккіо пішов до його дому. Постукав у двері.
— Хто там? —спитав Гнотик.
— Це я,—відповів Піноккіо.
— Почекай трохи, я відчиню.
За півгодини двері відчинилися. Уявіть собі здивування Піноккіо, коли він побачив свого друга Ґнотика в ковпаку, натягнутому аж до самого носа.
Побачивши таке, Піноккіо відчув жаль до друга і подумав одразу: "А що, коли він захворів на таку ж хворобу? Може, і в нього осляча гарячка?"
Вдавши, що нічого не помітив, він спитав веселенько:
— Як живеш, мій любий Ґнотику?
— Чудово. Як миша у головці сиру.
— І це ти кажеш правду?
— А чому б я мав тобі брехати?
— Вибач, друже, але чому ж ти тоді натягнув на голову ковпак, що закриває твої вуха?
— Так наказав мені лікар, бо в мене болить коліно. А ти, любий дерев'яний хлопчику, чому носиш такий самий ковпак, та ще й натягнув його до носа?
— Так мені наказав лікар, бо я подряпав собі ногу.
— Ох, бідний ПіноккІо!
— Ох, бідний Ґнотику!
Після цих слів запала тривала мовчанка, друзі насмішкувато зиркали один на одного. Нарешті дерев'яний хлопчик промовив до свого товариша улесливим і хитрим голоском:
— Скажи-но мені, любий Ґнотику: чи боліли в тебе коли-небудь вуха?
— Ніколи! А в тебе?
— Ніколи! Але цього ранку я відчув гострий біль у вусі.
— Я теж.
— І ти теж? А яке вухо в тебе заболіло?
— Обоє! А в тебе?
— Обоє. Може, це така сама хвороба?
— Боюся, що так.
— Зроби мені ласку, Ґнотику.
— Охоче. Від щирого серця.
— Покажи мені свої вуха!
— Чому б ні? Але спочатку покажи свої.
— Ні. Ти перший покажи.
— Ні, любий! Спочатку ти, а потім я.
— Тоді домовимось, як добрі друзі,— запропонував дерев'яний хлопчик.