Тільки-но фургон зупинився, Чоловічок, посміхаючись, ласкаво спитав у Ґнотика:
— Скажи мені, любий хлопчику, чи й ти хочеш поїхати в цю щасливу країну?
— Звичайно, хочу.
— Але ж, любий мій, у фургоні немає жодного місця. Як бачиш, там повно-повнісінько.
— Дарма! — відповів Ґнотик.— Якщо немає місця всередині, я згоден сісти на дишло.
І, підстрибнувши, він умостився верхи на дишлі.
— А ти, любий мій,— сказав Чоловічок ввічливо звертаючись до ПіноккІо,— що думаєш робити? Поїдеш з нами чи лишишся тут?
— Я залишаюсь,— відповів ПіноккІо.— Я хочу повернутися додому, хочу вчитися так, щоб стати прикладом для всіх, як усі пристойні хлопчики.
— Щасти тобі!
— ПіноккІо! — сказав тоді Ґнотик.— Послухай мене. їдьмо з нами, і будемо веселитися довіку.
— Ні, ні і ще раз ні!
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—гукнули ще якісь чотири голоси зсередини фургона.
— Їдьмо з нами, і будемо веселитися,—загорлала сотня голосів з фургона.
— А що скаже моя добра Фея, коли я поїду з вами? — спитав дерев'яний хлопчик; він уже завагався.
— Не забивай собі голову такими дурницями. Подумай тільки, що ми. їдемо в країну, де станемо господарями своєї долі і веселитимемося з ранку до вечора.
Піноккіо не відповів, а лише зітхнув, потім зітхнув удруге, втретє і нарешті мовив:
— Дайте мені місце, я теж поїду з вами.
— Всі місця зайняті,— відповів Чоловічок,— але щоб довести, як ми тебе поважаємо, я поступаюсь тобі своїм місцем на передку.
— А ви як?
— Піду пішки.
— Ні, я цього ніколи не дозволю. Краще сяду верхи на котрогось із цих осликів.
З цими словами дерев'яний хлопчик підійшов до ослика, що стояв з правого боку в першій парі, і спробував сісти на нього верхи.
Але тварина, різко повернувшись, хвицнула задніми ногами і підкинула бідолаху в повітря.
Можете собі уявити нахабний і гучний сміх хлопчаків, які бачили цю сцену! Але Чоловічок не засміявся. Він спокійно наблизився до непокірливого ослика і, вдавши, ніби хоче його поцілувати, в одну мить відкусив йому половину правого вуха.
А тим часом Піноккіо підвівся з землі і, страшенно розлючений, одним стрибком скочив на спину бідної тварини. Він зробив це так спритно, що хлопці перестали сміятися, закричали: "Хай живе Піноккіо!" — і щосили заплескали в долоні.
Але ослик раптом став на передні ноги і скинув нешасного дерев'яного хлопчика на середину дороги, просто на купу каміння.
Знову розлігся регіт. Але Чоловічок і цього разу не засміявся, а з лагідним виглядом наблизився до неспокійного ослика І, вдавши, що хоче поцілувати його, відкусившому половину другого вуха. Потім сказав дерев'яному хлопчикові:
— Сідай верхи і не бійся. Цей ослик трохи чудний. Та я сказав йому по одному слівцю у праве й ліве вухо і сподіваюсь, що тепер він буде слухняний і смирний.
Піноккіо сів, і фургон рушив. І коли ослики вже бігли чвалом, а фургон підстрибував на бруківці, дерев'яному хлопчикові раптом почувся тихенький голосок:
— Нещасний дурнику, ти зробив по-своєму, тепер начувайся.
Піноккіо перелякався, почав озиратися довкола, шукаючи, хто це говорить, але нікого не побачив. Ослики бігли собі далі, фургон котився, хлопці спали, Ґнотик хропів, як байбак, а чоловічок, сидячи на передку, наспівував крізь зуби:
Всі сплять уночі,
Я ж не сплю ніколи.
Проїхали якихось півкілометра, коли Піноккіо почув той самий тоненький голосок:
— Опам'ятайся, дурню! Хлопці, які покинули навчання і повернулися спиною до книжок, учителів і школи, щоб віддатися розвагам і забавкам, прирікають себе на горе... Я на собі це відчув, я не можу про це говорити. Настане день, коли й ти заплачеш, як тепер плачу я, але тоді буде за пізно.
Почувши такі речі, вкрай переляканий Піноккіо скочив з ослика й підбіг до його морди.
Він був страшенно вражений, побачивши, що ослик плаче, плаче, як хлопчик!
— Гей, синьйоре Чоловічку,— гукнув Піноккіо до візника,— сталася дивна річ! Цей ослик плаче!
— Хай собі плаче. Наплачеться, буде сміятися.
— Невже ви навчили його й говорити?
— Ні, він сам навчився белькотати деякі слова. Він три роки пробув у компанії дресированих собак.
— Бідолаха!
— Рушаймо далі,— сказав Чоловічок,—ми не можемо марнувати час на те, щоб дивитись, як плаче осел. Сідай верхи, і їдьмо далі. Ніч холодна, а шлях далекий.
Піноккіо, звісно, послухався. Фургон знову рушив, і на світанку всі щасливо дісталися до Країни розваг.
Ця країна не схожа була на жодну країну в світі. Жили тут тільки самі діти. Найстаршим було чотирнадцять, наймолодшим—вісім років. На вулицях веселощі, розваги, гамір, аж у голові наморочилося! Усюди вешталися ватаги нероб. Хто грав у горіхи, хто в крем'яхи, хто в м'яча, одні каталися на велосипедах, інші на дерев'яних конях. Тут грали в піжмурки, там у квача. Одні, одягнуті клоунами, ковтали палаюче клоччя, другі декламували, треті співали. Той ходив на руках по землі, дриґаючи ногами в повітрі, той ганяв обручі, а той походжав, як генерал, у паперовій касці і з картонним мечем у руці. Сміялися, кричали, плескали в долоні, свистіли, кукурікали. Словом, тут стояв такий пекельний галас, такий гармидер, що треба було затикати вуха, щоб не оглухнути. На всіх площах стояли балагани, і там з ранку до вечора юрмилися діти, а на всіх стінах, були написані чудові слова, як наприклад: "Хай жевуть росвахи" (замість "Хай живуть розваги"), "Ни хочимо хотити до школи" (замість "Не хочемо ходити до школи"), "Геть орихмстику!" (замість "Геть арифметику!") та інші подібні.
Піноккіо, Ґнотик та інші хлопці, які приїхали разом з Чоловічком, тільки-но вступили в місто, одразу ринули в цей гармидер і за кілька хвилин подружилися з усіма. Хто був у ту мить щасливіший і задоволеніший від них!
У таких безперервних розвагах, як сон, минали години, дні, тижні...
— Ах, яке чудове життя! — казав Піноккіо щоразу, як зустрічався з Ґнотиком.
— Бачиш тепер, що моя правда? — відповідав Ґнотик.— А ти не хотів їхати! Та ще й забрав собі в голову повернутися додому до своєї Феї і гаяти час на навчання! Якщо ти сьогодні позбувся нудних книжок і школи, то ЦИМ завдячуєш мені, моїм порадам, моєму старанню. Ти розумієш? Тільки справжні друзі можуть робити такі великі послуги!