— Якщо не ти, то хто поранив його?
— Не я! — повторив Піноккіо.
— А чим його поранили?
— Оцією книжкою.— І дерев'яний хлопчик підняв із землі підручник арифметики, оправлений у грубий картон і шкіру, й показав його карабінерам.
— А чия це книжка?
— Моя!
— Цього досить. Усе зрозуміло. Вставай і ходімо з нами.
— Але ж я...
— Ходімо з нами!
— Але ж я не винний...
— Ходімо з нами!
Перш ніж піти, карабінери покликали кількох рибалок, що поралися біля своїх човнів при березі, І сказали їм:
— Ми доручаємо вам цього хлопчика, пораненого в голову. Віднесіть його до себе додому і наглядайте за ним. Завтра ми до нього навідаємося.
Потім вони повернулися до Піноккіо, взяли його попідруки і наказали по-військовому:
— Кроком руш! Та швидше! А то буде погано! Дерев'яний хлопчик покірно тюпав стежкою, що вела в село. Бідолаха нічого не чув І не бачив перед собою. Йому здавалося, що все це сон, лихий сон! Він зовсім розгубився. Перед очима все двоїлося, ноги підламувалися, язик присох до піднебіння, і Піноккіо не міг вимовити жодного слова. Але й у такому майже непритомному стані одна думка краяла йому серце: це ж він, він пройде повз вікна своєї доброї Феї в супроводі двох карабінерів. Краще одразу померти!
Вони підійшли вже до села, коли рвучкий вітер зірвав з голови Піноккіо ковпачок і відніс його кроків на десять від стежки.
— Ви дозволите,— промовив дерев'яний хлопчик до карабінерів,— щоб я пішов і забрав свій ковпачок?
— Іди, тільки не барися.
Піноккіо підняв ковпачок, але, замість надягти на голову, взяв його в зуби і дременув щодуху до моря. Він летів, як куля з рушниці.
Карабінери, зрозумівши, що наздогнати хлопчика дуже важко, нацькували на нього величезного бульдога, який на собачих перегонах завоював першу премію. Піноккіо мчав з усієї сили, але собака летів ще швидше. Всі люди кинулися до вікон, висипали на вулицю подивитися, чим закінчиться ця шалена гонитва. Але побачили вони небагато, бо собака й Піноккіо зняли таку на дорозі куряву, шо вже за кілька хвилин нічого не стало видно.
XXVIII. ПІНОККІО ЗАГРОЖУЄ НЕБЕЗПЕКА БУТИ ПІДСМАЖЕНИМ НА СКОВОРІДЦІ ЗАМІСТЬ РИБИ
Під час цієї відчайдушної гонитви була одна жахлива мить, коли Піноккіо вже думав, що пропав, бо Алідоро (так звали поліцейського пса) майже наздоганяв його.
Досить сказати, ідо дерев'яний хлопчик зовсім близько чув за своєю спиною тяжке хекання пса і навіть відчував його гарячий подих.
На щастя, море було вже недалеко, за кілька кроків.
Вибігши на берег, Піноккіо зробив чудовий стрибок, якому могла б позаздрити й жаба, І шубовснув у море. Алідоро хотів зупинитись, але не зміг і з розгону теж булькнув у воду. Нещасний пес не вмів плавати й одразу відчайдушно
забив лапами, щоб утриматися на поверхні. Та що більше він брьохався, то частіше голова пірнала під воду.
Пес на мить виткнув голову з води І прогавкав, вирячивши від страху очі:
— Я тону, тону!
— Туди тобі й дорога,— відповів здаля Піноккіо, який відчув себе в безпеці.
— Допоможи мені, любий Піноккіо! Врятуй мене від смерті!
Почувши розпачливі зойки, Піноккіо, який усе-таки мав добре серце, пожалів собаку і гукнув:
— А якщо я тебе врятую, ти обіцяєш, що не гнатимешся за мною?
— Обіцяю! Обіцяю! Швидше, ради бога, ще півхвилини — І мені кінець!
Піноккіо якусь мить вагався, та, згадавши батьківську примовку, що той, хто робить добре діло, нічого не втрачає, поплив до Алідоро. Схопив його обома руками за хвоста і витяг на прибережний пісок.
Бідний пес не міг навіть звестися на ноги. Він так наковтався води, що роздувся, як м'яч. Але дерев'яний хлопчик не хотів занадто ризикувати і мерщій плигнув назад у море. Відпливши від берега, гукнув урятованому:
— Прощай, Алідоро! Щасливої дороги і на все добре!
— Прощай, Піноккіо,—відповів пес,— щиро дякую тобі за порятунок од видимої смерті. Ти зробив мені величезну послугу, я твій боржник. Може, ми ще й зустрінемось.
Піноккіо плив понад берегом. Нарешті йому здалося, що він дістався до безпечного місця. На березі між скель темнів отвір печери, з якого йшов дим.
— В цій печері,— промовив хлопчик сам до себе,— є вогонь. Тим краще! Я обсушусь і обігріюсь, а потім... А потім — хай буде, що буде.
Піноккіо повернув до скель. Він уже збирався видертися по кам'яній стіні, коли намацав ногами щось таке, що піднімалося, піднімалося і врешті витягло його з води. Він хотів тікати, та було пізно, тому що, на свій превеликий подив, опинився у величезній сітці серед купи риби різної форми/і величини, яка била хвостами і відчайдушно борсалася.
І тут ПІноккіо побачив, як з печери вийшов рибалка, такий, бридкий, такий огидний, що скидався на якесь морське, чудовисько. Замість волосся на голові в нього ріс кущ зеленої трави, шкіра теж була зелена, зелені були очі й довжелезна борода, що сягала землі. Ну справжнісінька величезна зелена ящірка, що стала на задні лапи.
Витягши з моря сітку, рибалка задоволено вигукнув:
— Мені щастить! І сьогодні я досхочу попоїм риби!
— Добре, що я не риба,— сказав сам до себе ПІноккіо і трохи підбадьорився.
Рибалка заніс сітку з рибою в темну й закурену печеру, посеред неї шипіла величезна сковорода з олією І смерділа так, що аж дух забивало.
— А зараз подивимося, що за рйбка наловилася сьогодні,— мовив зелений рибалка і, засунувши в сітку величезну руку, схожу на лопату, якою садовлять хліб у піч, витяг жменю барбульок.
— Які чудові барбульки! — промовив рибалка, задоволено розглядаючи й обнюхуючи рибку. Обнюхавши, він кинув її у ночви без води.
Так зробив він кілька разів. І щоразу, витягаючи нових рибин, він аж плямкав від насолоди й вигукував:
— Яка гарна тріска!
— Яка вишукана кефаль!
— Яка апетитна камбала!
— Який чудовий окунь!
— Яка славна сардинка!
— Звичайно, і тріска, і кефаль, і камбала, і окуні, і сардинки полетіли в ті ж ночви, де вже борсалися барбульки.
У неводі лишився тільки ПІноккіо.
Витягши його, рибалка витріщив очі від подиву І вигукнув майже перелякано:
— А це шо за риба? Не пам'ятаю, щоб я колись їв таке.
Він уважно, з усіх боків, оглянув дерев'яного хлопчика і сказав:
— Зрозуміло. Це морський рак.