— Чи далеко звідси до моря? — спитав дерев'яний хлопчик.
— За годину ми обернемося туди й назад.
— Тоді гайда в дорогу! Ану, хто швидше.
І вся ватага з книжками й зошитами під пахвами гайнула навпрошки через поле. Піноккіо біг попереду, здавалося, на йогах у нього виросли крила.
Час від часу, озираючись назад, він глузував з товаришів, що набагато відстали. Він веселився від щирого серця, бачачи, як вони, закурені, засапані, висолопивши язики, намагаються встигнути за ним. Нещасний Піноккіо в цю мить ще не знав, яким жахливим і страшним подіям він мчить назустріч.
XXVII. ВЕЛИКА БІЙКА МІЖ ПІНОККІО І ЙОГО ПРИЯТЕЛЯМИ. ОДНОГО З НИХ ПОРАНЕНО, І КАРАБІНЕРИ ЗААРЕШТОВУЮТЬ ПІНОККІО...
Вибігши на берег, Піноккіо зразу окинув поглядом море, але Акули ніде не побачив. Море було гладеньке і вилискувало, як велетенське дзеркало.
— А де ж Акула? — спитав він у товаришів.
— Вона, мабуть, саме снідає,-—насмішкувато відповів один-з них.— Або лягла заснути на якусь часинку,—глумився інший.
З цих глузувань Піноккіо зрозумів, що став жертвою лихого жарту: приятелі його обдурили. Він страшенно розсердився І закричав:
— Гей, ви! То ви навмисне мене дурили казочкою про Акулу?
— А певно, навмисне,— відповіли шибеники.
— Для чого?
— Щоб ти пропустив уроки й пішов з нами. Хіба тобі не соромно щодня бути таким старанним і порядним учнем? Не соромно вчитися так добре?
— А що вам до того, як я вчуся?
— Овва! Через тебе вчитель погано ставиться до нас.
— Чому?
— Тому що через учнів, які добре вчаться, не мають ніякої ваги ті, хто не хоче вчитися, як от ми. А ми не хочемо, щоб нас зневажали: в нас теж є своя гордість.
— Що ж я повинен тепер зробити, щоб догодити вам?
— Ти маєш зненавидіти школу, уроки і вчителя — наших трьох найбільших ворогів.
— А якщо я і надалі хочу добре вчитися?
— Тоді ти нам не товариш, І при першій-ліпшій нагоді ми тобі віддячимо.
— Які дурниці ви верзете,— труснув Піноккіо головою.
— Гей, Піноккіо! — гукнув загрозливо найдужчий з усієї ватаги хлопець.— Не дратуй нас, не вихваляйся. Якщо ти не боїшся нас, то ми й поготів не боїмося тебе. Не забувай, що ти один, а нас семеро.
— Семеро? Всі сім смертних гріхів,— зареготав Піноккіо.
— Ви чули? Він образив нас усіх! Він назвав нас смертними гріхами!
— Піноккіо, проси вибачення, а як ні, то горе тобі!
— Ку-ку,— сказав дерев'яний хлопчик, насмішкувато приставивши вказівного пальця до кінчика носа.
— Піноккіо, начувайся!
— Ку-ку!
— Ми тебе відлупцюємо, як осла!
— Ку-ку!
— Прийдеш додому з розквашеним носом!
— Ку-ку!
— Ось я тобі покажу "Ку-ку!" — вигукнув найхоробріший з шибеників.— Маєш завдаток, прибережи його на вечерю.
І з цими словами він стукнув дерев'яного хлопчика кулаком по голові.
Та, як кажуть, на подачу є віддача. Піноккіо теж пустив у роботу кулаки, і почалася битва.
Хоч Піноккіо був сам, він боронився, як герой, і так добре брикав своїми твердими дерев'яними ногами, що вороги трималися на пристойній відстані. — А де вже він, влучав ногою) там лишався добрячий синець.
Тоді хлопці, розсердившись, що не можуть дістати дерев'яного хлопчика, почали кидати в нього всім, що було напохваті. Полетіли букварі, граматики, арифметики та інші шкільні речі. Але Піноккіо спритно ухилявся; і книжки, пролітаючи над його головою, падали в море.
Уявіть собі, як захвилювалася риба! Вважаючи, що їй кидають їсти, вона великими зграями повипливала на'поверхню: Та, покуштувавши сторінку чи обкладинку, рибини плювались і кривилися, ніби хотіли сказати: "Хіба це їжа, ми звикли до кращої".
А хлопці насідали все дужче. І тут з води виліз великий Краб і, повагом рачкуючи по піску, загукав хрипким, застудженим голосом:
— Ану припиніть бійку, розбишаки! Такі бійки між хлопчаками рідко кінчаються добром. Завжди може статися якесь нещастя.
Бідний Краб! З таким же успіхом він міг би звернутися до вітру і хвиль. Капосник Піноккіо, озирнувшись, нечемно відповів:
— Заткни пельку, Крабе! Ти краще ковтни таблетку від кащлю, полікуй свою застуджену горлянку. Іди у постіль і спітній як слід.
У цей час хлопчаки, викидавши всі свої книжки, накинулися на книжки дерев'яного хлопчика І вмить заволоділи ними.
Серед цих книжок одна була грубезна, в твердій картонній оправі з шкіряним корінцем. Підручник арифметики. Можете собі уявити, яка важенна була то книжка!
Один з шибеників схопив її, пожбурив щосили, цілячись Піноккіо в голову, але влучив одного з своїх товаришів, котрий побілів як полотно і, пробелькотавши:
— Ой нене... рятуйте... помираю! — бухнувся на пісок. Побачивши таке, хлопчаки перелякались і сипнули врозтіч.
За мить їх уже й сліду не було.
А ПІноккіо залишився. Він, дарма що був переляканий у смерть, побіг до води, намочив носовичок і приклав до скроні свого нещасного товариша. Плачучи від розпачу, він промовляв:
— ЕвдженІо, мій бідний Евдженіо! Розплющ очі і подивись на мене! Чому ти мені не відповідаєш? Це не я зробив тобі боляче! Повір мені, це не я! Розплющ очі, ЕвдженІо! Якщо ти цього не зробиш, то я теж помру... О господи, як мені тепер вертатися додому? Як я гляну в очі моїй добрій матусі? Що зі мною буде? Куди мені податися? Де сховатися? Ох, наскільки краще, в тисячу разів краще було б, якби я пішов до школи! Навіщо я послухався приятелів, які призвели мене до таких мук? А вчитель же казав мені про це! І мама завжди застерігала: "Стережись поганих друзів!.." Але ж я упертюх, йолоп: усе роблю по-своєму, нікого не слухаюсь. І за це завжди розплачуюсь так гірко... Від коли живу на світі, я й чверті години не мав спокою. Господи, шо буде зі мною, що буде зі мною?
І Піноккіо плакав, аж заходився з розпачу, бив себе по голові і все кликав бідного ЕвдженІо. Та ось почулися чиїсь кроки. Озирнувшись, Піноккіо побачив двох карабінерів.
— Чого ти валяєшся на землі? Що тут робиш?—спитали вони.
— Я допомагаю своєму шкільному товаришеві.
— Йому погано?
— Здається, так.
— Тут далеко гірше! — сказав один з карабінерів, нахилившись і придивившись до Евдженіо зблизька.— Цього хлопця поранено в скроню. Хто це зробив?
— Не я! — пробелькотів дерев'яний хлопчик і завмер від страху.