Джеппетто взяв поліно, подякував майстрові Антоніо і пошкандибав додому.
III. ПОВЕРНУВШИСЬ ДОДОМУ, ДЖЕППЕТТО РОБИТЬ ЛЯЛЬКУ І ДАЄ ЇХ ІМ'Я ПІНОККІО. ПЕРШІ КАПОСТІ ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА
Джеппетто жив у підвальній кімнатці, віконце якої дивилося на сходи. Обставлена кімнатка була дуже бідно: кривий стілець, стареньке ліжко і благенький стіл. У глибині кімнати виднівся камін, де горів вогонь. Але вогонь був намальований прямо на стіні, так само як і горщик, що весело пирхав хмаркою пари, хоч усе здавалося справжнїм-справжнісіньким.
Повернувшись додому, Джеппетто, не гаючись, узявся за Інструменти, щоб вирізати з поліна дерев'яного хлопчика.
— Яке ж ім'я йому дати? —спитав він сам себе. — Назву його ПіноккІо. Це ім'я принесе йому щастя. Я знав одну сім'ю ПіноккІо: батька звали ПІноккіо, матір звали Піноккіо, і всіх дітей звали Піноккіо. І всім жилося добре. Найбагатший з них жебрав на вулиці.
Знайшовши ім'я для ляльки, Джеппетто заходився її робити. Вирізав спочатку чуба, потім обличчя, потім очі.
Уявіть, як він здивувався, побачивши, що очі кліпають і пильно-пильно на нього дивляться. Майстрові стало трохи моторошно, і він сердито спитав:
— Дерев'яні очиська, чого ви на мене витріщилися? Ніякої відповіді.
Джеппетто взявся робити носа. Тільки-но вирізав, як ніс почав рости — ріс, ріс, ріс і за кілька хвилин став довжелезним носиськом.
Бідний Джеппетто спробував укоротити його. Та чим більше він обрізував І вкорочував цього нахабного носа, тим довший він ставав.
Після носа майстер вирізав рота. І як тільки він скінчив цю роботу, рот почав сміятись і перекривляти його.
— Не пустуй! — гримнув Джеппетто. Ніякої відповіді.
— Годі, кажу тобі! — загрозливо вигукнув майстер. Рот перестав сміятися, зате висунув язика. Джеппетто, щоб не псувати собі настрій, працював далі, не звертаючи уваги на все це.
Після рота він зробив підборіддя, далі шию, плечі, тулуб І руки.
Та ось Джеппетто закінчив руки І відчув, як хтось тягне в нього з голови перуку. Він поглянув угору і побачив свою жовту перуку в руках у дерев'яного хлопчика.
— Піноккіо!.. Зараз же віддай перуку.
Але Піноккіо натягнув перуку собі на голову і мало не задихнувся під нею.
Така нахабна поведінка дуже засмутила Джеппетто. Він мовив до Піноккіо:
— Ах ти, капоснику, ти ще весь не готовий, а вже не поважаєш свого батька! Негарно, хлопче, негарно! — і витер сльозу.
Лишилося зробити ноги. Коли Джеппетто їх вирізав, Піноккіо відразу стукнув його ногою в носа.
— Так тобі й треба, старий дурню! — сказав собі майстер.— Слід було подумати про це раніше. Тепер уже пізно.
Він узяв ляльку попідруки і поставив на підлогу, щоб навчити ходити.
Ноги в Піноккіо зовсім не згиналися в суглобах, і Джеппетто почав водити його за руку, навчаючи ступати крок за кроком.
Коли ноги стали пружними, Піноккіо пішов сам, а далі н побіг. Підскочив до дверей, вислизнув на вулицю й миттю зник з очей.
Бідний Джеппетто кинувся за ним слідом. Марно намагався він наздогнати дерев'яного хлопчика. Цей капосний Піноккіо біг величезними скоками, немов заєць, його дерев'яні ноги стукотіли по бруківці, неначе двадцять пар селянських дерев'яних черевиків.
— Держіть його! Держіть! — гукав Джеппетто.
Та люди на вулиці, побачивши дерев'яного хлопчика, що летів, мов арабський скакун, зупинялися на місці, витріщивши очі, і аж за животи бралися з реготу.
На щастя, нагодився карабінер, який почув увесь цей галас і подумав, що в когось утекло лоша. Він хвацько розкарячився посеред вулиці з твердим наміром зупинити втікача й повернути його хазяїнові.
Піноккіо, ще здалеку побачивши карабінера, який загородив собою всю вулицю, хотів був проскочити в ТОГО МІЖ ногами. Та йому не пощастило.
Карабінер умить схопив ляльку за носа (а той ніс ніби був для того й створений, щоб поліція мала за що хапати) і передав у руки Джеппетто. Старий одразу ж захотів нам'яти пустунові вуха. Та, на превеликий свій подив, не міг їх знайти в Піноккіо. І знаєте чому? Тому що, поспішаючи закінчити роботу, зовсім забув про вуха.
Тоді він узяв дерев'яного бешкетника за шию і повів назад, погрожуючи дорогою:
— Гайда додому. Там я з тобою поквитаюсь, будь певен. У відповідь на це Піноккіо впав на землю і не схотів іти далі. Скоро навколо них зібралася юрба роззяв і нероб. Пішли всякі балачки. Один казав те, другий — Інше.
— Бідний дерев'яний хлопчик,— казали одні,— він правильно робить, що не хоче додому. Цей грубіян Джеппетто приб'є його.
Інші зловтішалися:
— Цей Джеппетто тільки прикидається порядною людиною, а насправді він просто тиран. Особливо до дітей. Якщо віддати дерев'яного хлопчика йому на поталу, він розтрощить сердегу на друзки.
Врешті карабінер, наслухавшись таких розмов, відпустив на волю Піноккіо, а нещасного Джеппетто забрав у в'язницю. Той не міг сказати жодного слова на свій захист, тільки гірко заплакав І по дорозі до в'язниці бурмотів схлипуючи:
— Поганий хлопчисько! Подумати тільки, як я трудився, щоб зробити з нього порядну дерев'яну ляльку! Ну що ж, сам винен! Треба було думати раніше.
Те, що сталося потім,— завеім неймовірна історія, яку ми вам розповімо в наступних розділах.
IV. ПРИГОДА ПІНОККІО З ЦВІРКУНОМ-БАЛАКУНОМ, З ЯКОЇ ВИПЛИВАЄ, ЩО ПОГАНІ ДІТИ НЕОХОЧЕ СЛУХАЮТЬ ЗАУВАЖЕННЯ ТИХ, ХТО ЗНАЄ БІЛЬШЕ ВІД НИХ
Так-от, діти: коли нещасного безневинного Джеппетто тягли до в'язниці, шибеник Піноккіо, звільнившись із пазурів карабінера, подався навпростець через поле додому. Він з розгону, мов цапок або заєць, за яким женуться мисливці, перестрибував через Кручі, живоплоти і рови з водою.
Діставшись до будинку старого майстра,— двері були незамкнені,— Піноккіо увійшов у майстерню. Зачинив двері на засув, з розмаху сів на підлогу і голосно з полегшенням зітхнув.
Та розкошував він так недовго, бо раптом почув дивні звуки:
— Цвір-цвір-цвір.
— Хто мене кличе? — аж кинувся з переляку Піноккіо.
— Це я.
Піноккіо оглянувся і побачив великого цвіркуна, який поволі повз угору по СТІНІ.
— Скажи мені, Цвіркуне, хто ти тут такий?
— Я Цвіркун-балакун, а мешкаю в цім будинку вже понад сто років.
— Тепер це моя кімната,— заявив дерев'яний хлопчик,— і якщо ти хочеш зробити мені приємність, негайно забирайся собі геть не оглядаючись.