Пригоди Олівера Твіста

Сторінка 87 з 134

Чарлз Діккенс

— Де вона? — перепитав містер Бамбл, якого від джину з водою охопив грайливий настрій. — Це запитання не просте, ах, не просте. В усякому разі, там, куди її занесло, в повитухах потреби немає, тож вона, мабуть, сидить без роботи.

— Як це розуміти? — сердито спитав незнайомець.

— Вона померла взимку, — відповів містер Бамбл.

Почувши це, незнайомець утупився в співрозмовника, та хоч він довго не відводив очей, погляд його поволі робився неуважним, відсутнім: видно було, що він поринув у глибоку задуму, зважуючи новину, не знаючи, радіти з неї чи журитися. Та врешті незнайомець зітхнув вільніше і, відвівши очі, зауважив, що, власне, його це не дуже обходить, і підвівся, збираючись піти.

Але містер Бамбл, якому хитрості не бракувало, відразу збагнув, що має нагоду нагріти руки на таємниці своєї кращої половини. Він добре пам'ятав той вечір, коли померла стара Саллі, — пам'ятав і не раз згадував аж до найменших подробиць: адже саме того вечора він освідчився місіс Корні! І хоч ця шановна леді не переповіла йому таємницю, яку стара звірила на смертнім одрі тільки їй єдиній, — вже й того, що він почув, вистачило йому, щоб зрозуміти: таємниця стосувалась якоїсь події, що сталася, коли Саллі була за повитуху коло юної матері Олівера Твіста. Враз згадавши цю обставину, він таємниче повідав незнайомцеві, що перед смертю стара розповіла щось без свідків одній жінці і що, на його думку, та жінка могла б переповісти деякі корисні відомості.

— Як же її знайти? — вигукнув незнайомець. Видно було, що це повідомлення захопило його зненацька, відновивши з новою силою якісь його побоювання.

— Тільки за моєю допомогою, — відповів містер Бамбл.

— Коли? — нетерпляче вигукнув незнайомець.

— Завтра, — відповів містер Бамбл.

— О дев'ятій вечора, — сказав незнайомець і, діставши клаптик паперу, нерівним почерком, що свідчив про його хвилювання, написав адресу якогось закутка на березі річки. — О дев'ятій приведіть її до мене. Гадаю, вам і так ясно: нікому ані слова. У ваших же інтересах.

Сказавши це, незнайомець розрахувався за випите із шинкарем і рушив до дверей. Містер Бамбл вийшов разом з ним, але за дверима чоловік у плащі коротко кинув, що їм не по дорозі, і, не попрощавшись, а тільки ще раз нагадавши годину завтрашнього побачення, подався геть.

Глянувши на записку з адресою, парафіяльний урядовець побачив, що в ній не зазначено прізвище. Незнайомець ще не встиг відійти далеко, тож містер Бамбл кинувся за ним.

— Чого вам треба? — скрикнув той, коли містер Бамбл доторкнувся до його плеча. — Надумали вистежити мене?

— Та ні, я хочу тільки довідатись, кого ж мені там питати? — відповів містер Бамбл, показуючи на клаптик паперу.

— Монкса! — відповів незнайомець і квапливо попростував далі.

Розділ XXXVIII

який містить звіт про те, що відбулося між подружжям Бамблів і містером Монксом під час їхньої вечірньої зустрічі

Був похмурий, паркий літній вечір. Чорні хмари, що цілий день клубочились на обрії, тепер облягли небо густою, майже нерухомою масою, і перші великі краплі дощу — провісниці близької грози — вже падали на землю, коли містер і місіс Бамбл, звернувши з головної вулиці, рушили до передмістя — вбогих напівзруйнованих будинків, розкиданих у гнилому, болотистому низькодолі понад річкою за милю чи дві од міського центру.

Обоє для цієї подорожі надягли стару, поношену одежу, яка, очевидно, мала і захищати їх від дощу, і не привертати до них нічиєї уваги. Чоловік ніс у руці ліхтар, поки що незасвічений, і йшов трохи попереду — мабуть, утоптував своїми ножиськами стежку для дружини. Вони йшли, не озиваючись одне до одного жодним словом; час від часу містер Бамбл стишував ходу і обертався, немов перевіряючи, чи не відстала від нього подруга життя; пересвідчившись, що вона йде за ним слідом, він прискорював крок, поспішаючи до місця побачення.

Місцевість, до якої вони простували, аж ніяк не можна було назвати сумнівною — всім віддавна було відомо, що вона правила за притулок покидькам суспільства, котрі, для годиться займаючись якимось промислом, жили насправді з грабунків та інших злочинів. Мешкали вони в халупах, зліплених нашвидку з цегли або збитих із погнилих, поточених шашелем корабельних уламків і скупчених без будь-якого ладу переважно над самою річкою. Кілька дірявих човнів, загрузлих у прибережному мулі й прив'язаних до низенької дамби, кинуті подекуди весла чи скручені канати мали б наводити на думку, що мешканців цих жалюгідних осель годує річка, але одного уважного погляду на весь цей завалящий непотріб вистачило б, щоб переконатися, що ним ніхто ніколи не користується і виставлено його тільки про людське око.

Посеред цієї купи халуп на самому березі височіла велика споруда, перехняблена так, що її горішні поверхи нависали над водою. Колись це була фабрика, яка, мабуть, давала заробіток мешканцям околиці. Але то було давно, а тепер будинок цей стояв руїною. Пацюки, шашіль і вода підточили палі, на які він спирався, і велика частина його вже завалилась у річку, а решта, яка зберігала ще сяку-таку рівновагу над темними хвилями, здавалося, чекала тільки слушної нагоди, щоб і собі пірнути слідом за тим, що було колись із нею єдиним цілим.

Перед цією руїною й зупинилося достойне подружжя саме в ту мить, коли здалеку розлігся перший гуркіт грому і дощ линув немов з відра.

— Це має бути десь тут, — мовив Бамбл, удивляючись у клаптик паперу в руці.

— Гей, ви там! — гукнув хтось згори.

Містер Бамбл задер голову й побачив чоловіка, що по пояс висунувся з вікна другого поверху.

— Заждіть, я зараз, — сказав чоловік і зник, зачинивши вікно.

— Це він? — спитала благовірна містера Бамбла. Містер Бамбл ствердно кивнув головою.

— Не забувай моїх застережень, — мовила наглядачка. — Не базікай зайвого, а то одразу викажеш нас із головою.

Містер Бамбл скрушно обдивлявся будинок і, здавалося, вже ладен був висловити сумнів щодо їхнього наміру, — чи не краще відкласти його на потім, — але йому завадила поява Монкса — той уже відчинив маленькі двері, біля яких вони стояли, й запросив їх жестом усередину.

— Та заходьте ж! — нетерпляче вигукнув він і тупнув ногою. — Доки мені вас чекати?