Пригоди Олівера Твіста

Сторінка 80 з 134

Чарлз Діккенс

— Ну як, Джайлзе, — звернувся до нього лікар, скінчивши свій звіт, — підстрелили ще що-небудь цікаве?

— Ні, сер, — відповів містер Джайлз, червоніючи по самі вуха.

— І злодіїв не ловили, і грабіжників не викривали? — провадив лікар.

— Жодного, сер, — якомога поважніше відповів містер Джайлз.

— Гм, шкода, шкода, — мовив лікар. — У вас це так здорово виходить. Ну, а як поживає Брітлз?

— Що тому хлопчині зробиться, сер! — відповів Джайлз, знову прибираючи свого звичного поблажливого тону. — Він просив переказати вам своє шанування.

— Приємно чути, — мовив лікар. — Побачивши вас, містере Джайлз, я згадав, що напередодні свого несподіваного від'їзду сюди я виконав невеличке доручення вашої доброї господині, яке стосується безпосередньо вас. Підійдіть, будь ласка, на хвильку до мене.

Містер Джайлз із поважним виглядом, який не міг, однак, приховати певного здивування, підійшов до лікаря, і той прошепотів йому на вухо кілька фраз, після чого дворецький кілька разів низько вклонився і вийшов з вітальні ще величнішою ходою. Про що шепотів йому лікар, у вітальні так і не дізнались, але в кухні ця таємниця протрималась дуже недовго, бо містер Джайлз, відразу спустившись туди, зажадав кухоль елю й урочистим тоном, який так пасував йому, оголосив, що на відзнаку геройства, виявленого ним під час нападу грабіжників, господиня з ласки своєї поклала до місцевого банку на його ім'я двадцять п'ять фунтів стерлінгів. Почувши це, обидві служниці зняли до неба руки й очі і висловили побоювання, що тепер містер Джайлз уже зовсім запишається, на що містер Джайлз, поправивши манишку, відповів: "Ні в якому разі", — і навіть додав, що буде їм дуже вдячний, якщо вони вказуватимуть йому на бодай найменший вияв зневаги з його боку. Потім він виголосив ще кілька заяв, що так само засвідчували його скромність і викликали не менший захват і оплески в слухачів, відзначаючись тією оригінальністю і влучністю, які звичайно властиві висловлюванням усіх великих людей.

Нагорі вечір також провели весело; лікар був у чудовому настрої, і Гаррі Мейлі, дарма що стомлений і занепокоєний, не зміг устояти перед заразливим сміхом добряги лікаря, що так і сипав жартами, смішними спогадами із своєї практики й анекдотами; Оліверові здавалося, що він зроду не чув нічого кумеднішого, і він реготав до сліз на превелику втіху лікаря, який щиро сміявся з власних жартів, а Гаррі Мейлі, дивлячись на нього, і собі сміявся майже так само невимушено. Отож, як на такі обставини, маленьке товариство провело вечір дуже приємно, засиділося допізна і з легким серцем розійшлося на спочин, якого всі троє конче потребували після турбот, що їх зазнали за останні дні.

Олівер прокинувся в бадьорому настрої і взявся до своїх ранкових обов'язків з подвоєною енергією й приємністю. Він знову порозвішував надворі на їхні звичайні місця клітки з пташками, знову назбирав найзапашніших польових квітів, щоб потішити Розу їхнім ароматом і красою. Якщо доти протягом багатьох днів згорьованому хлопчикові здавалося, що все довкола, всі найдовершеніші витвори природи оповиті серпанком смутку, то тепер це почуття наче рукою зняло. Роса ще яскравіше виблискувала на зелених листочках, шелестіння вітру між ними звучало ще ніжнішою музикою, саме небо здавалося синішим і яснішим. Ось як наш власний настрій здатен змінювати довколишній світ! Люди, які, дивлячись на природу й на собі подібних, скаржаться, що все на світі темне й похмуре, мають рацію; але та безрадісна картина відтворює лише морок, що застилає їм очі й панує в їхніх серцях. Справжні барви природи дуже ніжні, і розгледіти їх може лише ясний, незатуманеиий зір.

Слід зазначити — і Олівер відразу помітив це, — що вранці в поле він тепер виходив не сам: побачивши його з ношею того найпершого ранку, Гаррі Мейлі раптом перейнявся такою любов'ю до квітів і виявив такий смак у мистецтві складання букетів, що незабаром перевершив свого малого приятеля. Та хоч Олівер поступався перед ним щодо цього, у нього була інша перевага: він знав, де ростуть найкращі квіти. Тож тепер вони щоранку вирушали на пошуки і разом поверталися з букетами небаченої краси. Розине вікно було тепер весь час відчинене — дівчина з насолодою вдихала запашне літнє повітря, що цілющою свіжістю своєю відновлювало їй здоров'я, — і на підвіконні завжди стояв у вазі з водою один особливо гарненький букетик. Згодом Оліверові впало в око, що квіти в ньому зів'яли, але Роза їх не викидає, а тільки доповнює щоранку свіжими, щойно принесеними. Не випало з Оліверової уваги й те, що лікар, виходячи на ранкову прогулянку, завжди скидав погляд на це вікно й вельми промовисто кивав головою. Заповнені такими спостереженнями дні непомітно спливали, і Роза швидко одужувала.

Оліверові ніколи було нудьгувати — дарма що дівчина ще не виходила із своєї кімнати й вечірніх променадів не було, за винятком хіба кількох коротеньких прогулянок з місіс Мейлі. Хлопець з новим завзяттям поринув у-науку, дивуючи своїми швидкими успіхами і сивого вчителя, і себе самого.

Саме тоді й сталась одна несподівана подія, що неабияк налякала його і стривожила.

Кімнатка, у якій він готував уроки, містилась на першому поверсі, в тильній частині будинку. Це була звичайна кімнатка сільського будинку, напоєна чудовими пахощами жасмину й жимолості, що зазирали знадвору у гратчасте вікно. З вікна видно було садок і хвіртку, за якою починалася левада, а за нею тяглися зелені луки й ліси. З цього боку інших осель не було, і ніщо не затуляло широкого краєвиду.

Одного чудового вечора, коли на землю лягли перші призахідні тіні, Олівер сидів біля вікна над книжками. Він сидів над ними вже довгенько, а що цілий день стояла виснажлива спека і він до того ще й набігався, — автори тих книжок, сподіваюсь, не вбачать у цьому образи, коли я скажу, що Олівер почав куняти і врешті заснув.

Часом нас змагає дивний сон: сковуючи тіло, він не звільняє свідомості нашої від обов'язку сприймати все, що відбувається довкола, не дозволяє їй відриватися від дійсності й блукати в емпіреях. Так, це сон, якщо називати цим словом стан непереборного заціпеніння, прострації, цілковитої неспроможності контролювати свої думки і рухи; а проте він не заважає нам усвідомлювати все, що робиться довкола, і коли в цей час нам сниться щось, то слова, мовлені десь поблизу, і всі звуки навколишнього життя з дивовижною легкістю проникають у наші сновиддя, врешті сплітаючись із ними так, що потім уже майже неможливо відокремити фантазію від дійсності. Але це ще не найдивовижніше явище, властиве такому станові. Незаперечно доведено, що хоч у цей час ми нічого не бачимо й не відчуваємо, на наші думки й на образи, що снуються в нашій сонній уяві, може впливати і впливає насправді навіть мовчазна присутність якогось стороннього предмета, якого, може, й не було поряд, коли ми заплющували очі, й про близькість якого ми й не підозрювали перед сном.