— То відіслати його, пані? — спитав Олівер, нетерпляче звівши на неї очі.
— Знаєш, мабуть, не треба, — відповіла місіс Мейлі, забираючи листа. — Почекаємо до завтра.
Вона дала Оліверові свого гаманця, і хлопець, не гаючи більше й хвилини, чимдуж помчав до містечка.
Він біг через поля стежками й вузенькими межами, то зникаючи між високих хлібів, то вискакуючи на скошені луки, де люди складали в копиці сіно; лише коли-не-коли він зупинявся, щоб трохи віддихатись, і врешті, спітнілий, захеканий, запорошений, дістався до майдану сусіднього містечка.
Тут хлопець зупинився й озирнувся, шукаючи очима заїзду. Майдан обступали білий будинок банку, червона броварня, жовта ратуша, а з четвертого боку — велика, пофарбована в зелене дерев'яна споруда з вивіскою "Джордж". До цього будинку й кинувся Олівер.
Форейтор, що дрімав у підворітті, вислухав його й порадив звернутися до конюха, а той у свою чергу, вислухавши Олівера від слова до слова, порадив йому звернутися до хазяїна заїзду — високого чоловіка з голубою краваткою, в білому капелюсі, темно-коричневих бриджах і такого ж кольору чоботях, що стояв, прихилившись до помпи біля воріт стайні й колупав у зубах срібною зубочисткою.
Цей джентльмен повагом перейшов до пивниці й заходився виписувати рахунок; справа ця забрала чимало часу, а коли рахунок був готовий і сплачений, то довелося чекати, поки осідлають коня й вирядять гінця, — на це пішло ще добрих десять хвилин. Олівер, доведений до розпачу нетерпінням і тривогою, ладен був уже сам скочити на коня й погнати його учвал до найближчої поштової станції. Нарешті все було готове; Олівер слізно попросив гінця доставити листа якнайшвидше, гонець дав остроги коню, кінь з копита рвонув у галоп по нерівному брукові майдану, й за хвилину вершник залишив позаду містечко й помчав широким шляхом.
Задоволений тим, що по допомогу нарешті послано й доручення виконане з найменшою затратою часу, Олівер весело побіг через двір. У воротях він ненароком налетів на рослого чоловіка в плащі, який саме виходив з дверей заїзду.
— Гей! — вигукнув незнайомець, уп'явши очі в Олівера й раптом задкуючи. — Що це за чортівня?
— Даруйте, сер, — сказав Олівер, — я дуже поспішаю додому й не помітив, що ви виходите.
— Нечиста сила! — пробурмотів чоловік, приголомшено дивлячись на хлопця своїми великими чорними очима. — Хто б міг подумати? Згинь, маро! Він і з могили вилізе, щоб стати мені на дорозі!
— Вибачте, — пробелькотів Олівер, збентежений диким поглядом незнайомця. — Сподіваюсь, я вас не дуже боляче вдарив?
— Щоб ти згнив! — люто процідив крізь зуби чоловік у плащі. — Якби мені стало мужності сказати єдине слово, від тебе б на другий день і сліду не лишилося. Щоб тебе чорти вхопили, щоб на тебе чума напала, сатанинський виплодку! Що ти тут робиш?
Вигукуючи ці безладні слова, трясучи кулаками, він ступив до Олівера, але нараз ноги його підкосились, він упав на землю і з піною на губах забився в корчах.
Якусь мить Олівер вражено дивився на муки божевільного (а він вирішив, що чоловік цей — божевільний), а тоді кинувся до заїзду по допомогу. Тільки-но хворого перенесли до приміщення, хлопчик нарешті щодуху помчав додому, надолужуючи згаяний час. Біжучи, він зачудовано й не без страху міркував про дивну поведінку незнайомця.
А втім, Олівер думав про цю подію недовго: повернувшись додому, він перейнявся іншими турботами, які змусили його забути все, що стосувалося його власної особи.
Стан Рози Мейлі швидко погіршувався, і ввечері вона почала марити. Місцевий лікар не відходив від її ліжка. Оглянувши хвору, він одвів убік місіс Мейлі й сказав їй, що Розина хвороба вкрай небезпечна.
— Щиро кажучи, — додав він, — урятувати її може тільки чудо.
Скільки разів тієї ночі Олівер підводився з ліжка, навшпиньки скрадався до сходів і прислухався до кожного звуку з кімнати хворої! Скільки разів його кидало в дрож і холодний піт виступав на його чолі, коли, нажаханий раптовим тупотом чиїхось ніг, він вирішив, що сталося те, про що страшно навіть подумати! І чи ж можна порівняти всі попередні палкі його молитви з тими, які він звертав до неба тепер, ревно, нестямно благаючи зберегти життя милій добрій дівчині, що вже стояла на краю могили!
О, яка це мука, страшна, нестерпна мука — усвідомлювати своє безсилля, коли життя дорогої тобі людини висить на волоску! Невблаганна уява малює жахливі картини, що позбавляють тебе здатності мислити, шматують серце, забивають дух; ти не знаходиш собі місця, тебе опановує гарячкове бажання робити щось, будь-що, аби тільки полегшити біль, зменшити небезпеку, яка тобі не підвладна; і ти вже не просто зневажаєш, а ненавидиш себе за власну безпорадність! Немає муки страшнішої, й ніяке напруження волі, ніякі зусилля не можуть угамувати її в ці хвилини нестримного безпросвітного розпачу. Настав ранок, але в будинку панувала гнітюча тиша. Всі розмовляли пошепки. Час від часу з-понад хвіртки завирали стурбовані обличчя, додому селянки та їхні діти поверталися у сльозах. Цілий той нескінченний день і ще довго по тому, як споночіло, Олівер тупцявся по садку, щохвилі здіймаючи очі до кімнати хворої й здригаючись, — бо, здавалося, за тим темним завішаним вікном причаїлася смерть.
Пізно ввечері приїхав доктор Лосберн.
— Як це тяжко, — мовив він, відвертаючись. — Така молода, така славна. Але надії майже немає.
Знову настав ранок. Сонце зійшло таке ясне, таке веселе, наче на землі не існувало ні горя, ні турбот. Усе довкола — кожний листочок, кожна квітка — вітало новий день, у розмаї кольорів, багатоголоссі звуків буяло радісне свято життя, і серед цієї краси і щастя швидко згасало чарівне юне створіння.
Олівер пробрався на старий цвинтар і, присівши на зелений горбочок, дав волю сльозам.
День видався такий тихий і погожий, залитий сонцем довколишній краєвид сяяв такою красою, пташки так весело співали у вітті, гайворон так вільно ширяв у небесній блакиті, все довкола повнилося таким переможним торжеством життя, що коли хлопчик звів догори свої зболілі очі, йому раптом спало на думку: ні, о такій норі не вмирають, і Роза не умре, не може вмерти, коли навіть ці найпростіші істоти живуть і радіють; могили час копати холодної, безрадісної зими, а не сонячного, запашного літа. Олівер уже ладен був навіть повірити, що саван призначений лише для тих, хто помер у старезному віці, і ніколи не огортає своїми страшними складками тіла молоді і прекрасні.