— Тобі набагато краще, правда ж, любий? — спитав джентльмен.
— Так, дякую, сер, — відповів Олівер.
— Я знаю, що тобі краще, — сказав джентльмен. — І тобі хочеться їсти, правда ж?
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— Гм! Я знаю, що не хочеться, — сказав джентльмен. — Йому не хочеться їсти, місіс Бедвін, — глибокодумно зауважив він.
Старенька шанобливо схилила голову, мовби показуючи, що вважає лікаря дуже мудрою людиною. Лікар, певно, і сам дотримувався тієї ж думки.
— Зате спати тобі хочеться, правда ж, любий? — спитав він.
— Ні, сер, — відповів Олівер.
— Ні, — мовив лікар з дуже значущим і задоволеним виглядом. — Спати тобі не хочеться. І пити не хочеться, правда ж?
— Пити хочеться, сер, — відповів Олівер.
— Так я і думав, місіс Бедвін, — сказав лікар. — Йому хочеться пити, й це цілком природно. Ви можете дати йому трохи чаю й грінок без масла. Не закутуйте його надто тепло, але глядіть також, щоб йому не було холодно. Домовились?
Старенька зробила реверанс. Лікар, покуштувавши прохолодного напою, схвалив його з ученим виглядом і квапливо попрощався; коли він спускався сходами, його черевики рипали вельми поважно і самовдоволено.
Олівер знову задрімав і прокинувся близько півночі. Старенька ласкаво побажала йому на добраніч і залишила його на стару гладку доглядальницю, яка щойно прийшла, принісши у вузлику маленький молитовник і великий нічний чепець. Надівши чепець на голову й поклавши молитовник на стіл, доглядальниця пояснила Оліверові, що пильнуватиме його вночі, а тоді присунула стілець ближче до каміна й почала куняти. Вві сні вона то стогнала, то скрикувала, то нахилялася так, що мало не падала зі стільця, і тому раз у раз прокидалась. Прокинувшись, старенька люто терла собі носа, але це не допомагало, і вона засинала знову.
Ніч спливала повільно. Олівер якийсь час лежав з розплющеними очима, то рахуючи світляні кола, що їх відкидала на стелю глибока чаша нічника, то неуважливо блукаючи поглядом по складних візерунках шпалер. Темрява й тиша настроювали на урочистий лад, вони навіяли хлопчикові думку про те, що багато днів і ночей у цій кімнаті питала смерть і що, можливо, й досі вона, жорстока і жаска, чаїться десь у темному кутку, і він зарився обличчям у подушку й почав палко молитися.
Зрештою хлопець заснув тим глибоким, спокійним сном, який приходить лише після недавніх страждань, тим безжурним, тихим сном, з якого так важко повертатися до дійсності. Якби знати, що смерть така, як цей сон, то хто схотів би воскреснути, щоб знову поринути в наше буремне, метушливе життя з його турботами про теперішнє, тривогами за майбутнє, а найгірше — тяжкими спогадами про минуле!
Коли Олівер розплющив очі, стояв уже ясний день; хлопець почував себе бадьорим і щасливим. Криза минула. Він знову повернувся в цей світ.
Через три дні він уже міг сидіти в кріслі, підпертий з усіх боків подушками, а що він був іще слабий і не міг ходити, то місіс Бедвін — економка — звеліла перенести його вниз, до своєї маленької кімнати. Коли його посадили біля каміна, ця добра бабуся вмостилася поряд і, всім серцем радіючи з того, що він почуває себе набагато краще, дала волю сльозам.
— Не зважай на мене, мій хлопчику, — промовила нарешті вона. — Мені треба виплакатися. Ну от, уже й по всьому, і я знову весела.
— Ви така добра, пані, — мовив Олівер.
— Ет, пусте, — сказала старенька. — Бульйон — от що зараз головне, і тобі саме пора його їсти. Адже лікар дозволив містерові Браунлоу прийти подивитися на тебе сьогодні вранці, і ти повинен мати хороший вигляд, бо що кращий вигляд ти матимеш, то приємніше йому буде.
І вона заходилася розігрівати в каструльці бульйон, такий міцний, що, на думку Олівера, якби його розбавити водою за нормою, встановленою парафіяльною радою, то ним можна було б нагодувати принаймні триста п'ятдесят мешканців робітного дому.
— Ти любиш картини, мій хлопчику? — спитала старенька, помітивши, як пильно дивиться Олівер на портрет на стіні, якраз навпроти його крісла.
— Не знаю, — відповів Олівер, не відриваючи очей від полотна. — Я бачив їх так мало. Яке гарне обличчя в цієї жінки! Таке лагідне.
— Ох! — зітхнула старенька. — Художники завжди малюють жінок гарнішими, ніж у житті, інакше б у них не було замовників, дитино. Отой винахідник машинки, яка робить точну подобу людини25, мав би знати, що успіху його машинка не матиме. Вона надто правдива, надто правдива.
Старенька від щирого серця засміялася з власного дотепу.
— А це… це подоба? — спитав Олівер.
— Так, — відповіла старенька, на мить відвертаючись від бульйону, — це портрет.
— Чий? — спитав Олівер.
— Бігме, не знаю, мій хлопчику, — добродушно відповіла старенька. — Якоїсь жінки, нам з тобою не знайомої. Я бачу, портрет припав тобі до серця.
— Він дуже гарний, — мовив Олівер,
— А він тебе часом не лякає? — сполошилася старенька, бо помітила, що хлопчик дивиться на картину мало не з побожним страхом.
— Ні, ні, — швидко відповів Олівер. — Тільки очі в цієї жінки такі сумні, і мені здається, що вони дивляться просто на мене. Аж за серце бере, — додав він стиха. — Вона ніби жива й ніби хоче мені щось сказати, але не може.
— Господи помилуй! — здригнувшись, вигукнула старенька. — Не кажи такого, дитино. Ти ще слабенький, і нерви в тебе після хвороби розладнані. Дай-но я пересуну твоє крісло, з цього боку тобі її не буде видно. Отак! — мовила вона, пересунувши крісло. — Тепер ти її не бачиш.
Олівер бачив портрет у своїй уяві так виразно, наче й не міняв місця, але він не хотів тривожити добру стару леді, а тому тільки лагідно всміхнувся, коли вона подивилася на нього. Тож місіс Бедвін, вирішивши, що він заспокоївся, взялася солити бульйон і кришити в нього сухарики з усією тією енергією, якої вимагає ця відповідальна справа. Олівер упорався з бульйоном надзвичайно швидко. Щойно він проковтнув останню ложку, в двері тихенько постукали.
— Заходьте! — сказала старенька, і на порозі з'явився містер Браунлоу.
Старий джентльмен увійшов дуже бадьорим кроком, та тільки-но він пересунув окуляри на лоб і, заклавши руки за поли халата, нахилився, щоб краще розглянути Олівера, обличчя його почало дивно смикатись, бо він побачив, як страшенно хлопчик схуд і змарнів після хвороби. З поваги до свого добродійника Олівер спробував був підвестись, але не встояв і впав назад у крісло. І тут, правду кажучи, серце містера Браунлоу (а воно в нього було таке велике, що вистачило б на півдесятка звичайних добрих старих джентльменів) за допомогою якоїсь гідравліки, що її ми, не маючи відповідних наукових знань, пояснити не беремося, нагнало в його очі сльози.