З-поміж слухачів негайно знайшлося двоє покупців, а багато інших почали видимо вагатися, чи не купити й собі. Помітивши це, крамар став ще красномовніший.
— Цей товар розкуповують нарозхват — не встигаємо виробляти, — провадив він. — Чотирнадцять водяних млинів, шість парових машин і гальванічна батарея вдень і вночі виготовляють його, та все мало, хоча люди працюють так важко, що вмирають, а вдовам зараз же дають пенсію та двадцять фунтів річно на одну дитину, а на близнят — п'ятдесят. Один пенні за штуку! Два півпенні — теж годяться, і чотири фартинги буде прийнято залюбки. Один пенні за штуку! Плями від вина, фруктів, нива, води, фарби, дьогтю, бруду, крові… Он я бачу пляму на капелюсі одного з присутніх джентльменів, і не встигне він замовити для мене кухоль пива, як я її виведу.
— Гей, ти! — вигукнув Сайкс, підхоплюючись на ноги. — Ану віддай капелюха! — Я виведу її, сер, — заперечив крамар, підморгуючи товариству, — раніш, ніж ви дійдете до мене з того кінця кімнати. Прошу всіх присутніх звернути увагу на темну пляму на капелюсі цього джентльмена, вона трохи менша за шилінг, але товща за півкрони. Від чого вона не була б — від вина, від фруктів, від пива, від води, від дьогтю, від бруду чи від крові…
Крамар не скінчив фрази, бо Сайкс, гидко вилаявшись, перекинув стіл, вихопив з його рук капелюха і вибіг на вулицю.
Усе ще в полоні непевності й нерішучості, які від самого ранку заволоділи ним усупереч його волі, вбивця, впевнившись, що за ним не стежать і що його вважають, очевидно, за дратівливого п'яничку, повернув назад у напрямку до міста; побачивши карету, що стояла на шляху біля будиночка місцевої пошти, він обійшов її, уникаючи світла ліхтарів, і вже хотів іти далі, коли помітив, що це карета з Лондона. Він здогадувався, що може почути, але перейшов вулицю й прислухався.
Біля карети стояв кондуктор, дожидаючи, коли винесуть поштову сумку. В цю мить підійшов чоловік у формі лісника, і кондуктор вручив йому кошик, уже виставлений з карети на тротуар.
— Це вам передача, — сказав кондуктор. — Гей ви там, ворушіться! Клята сумка, вона й позавчора не була вчасно готова. Так діла не буде!
— Які новини в місті, Бене? — спитав лісник, відступаючи до віконниць пошти, щоб зручніше було милуватися кіньми.
— Та начебто нічого особливого, — відповів той, натягаючи рукавички. — Зерно трохи підскочило в ціні. Ще чув про якесь убивство в Спітелфілдзі, тільки я не дуже вірю тим чуткам.
— Ні, це щира правда, — обізвався якийсь добродій, вистромивши голову з відчиненого вікна карети. — Та ще й яке жахливе вбивство!
— Справді, сер? А дозвольте запитати, — мовив кондуктор, прикладаючи руку до капелюха, — кого ж убито — чоловіка чи жінку?
— Жінку, — відповів добродій. — Гадають, що…
— Гей, Бене, швидше! — нетерпляче гукнув кучер.
— Де ж та бісова сумка? — крикнув кондуктор. — Ви там усі поснули, чи що?
— Іду, іду! — озвався, вибігаючи, поштмейстер.
— Іде він, — буркнув кондуктор, — як ота заможна молодичка, що колись мене полюбить, тільки хтозна, коли воно буде. Ну, все. Рушаймо!
Поштовий ріжок весело засурмив, і карета поїхала.
Сайкс лишився стояти на вулиці, з вигляду байдужий до того, що тільки-но почув, і не стурбований ніякими іншими почуттями, крім вагань, куди йому податися далі. Та згодом він знову повернув назад і пішов шляхом, що веде з Хетфілда до Сент-Олбенса.
Він уперто простував уперед, та коли місто лишилося позаду і шлях став безлюдним і темним, усе його єство пройняв непоборний ляк і жах. Усе, що попадалося йому на шляху, стояло воно чи рухалося, було реальним предметом чи тінню, набувало страхітливої подоби; та ці страхіття були нічим у порівнянні з відчуттям, що переслідувало його весь час, — нібито за ним слідом іде понівечене тіло, яке він залишив там уранці. Він розрізняв у темряві страшну постать, уявляв до найменших подробиць її обриси, бачив її розмірену, урочисту ходу. Він чув, як шелестить її одежа, торкаючись листя, і в кожному подиху вітру йому вчувався той тихий передсмертний стогін. Коли він спинявся, спинялась і постать. Коли він біг, вона не відставала від нього — не бігла, ні, це було б для нього полегкістю, а, наче мертве тіло, наділене здатністю механічного руху, летіла на крилах тихого сумного вітру, що не посилювався, але й не вщухав.
Часом він обертався, сповнений відчайдушної рішучості відігнати примару, навіть коли б один її погляд убив його на місці; але волосся на голові в нього ставало сторч і кров холола в жилах, тому що примара оберталася разом з ним і знову опинялася в нього за плечима. Вранці він тримався до неї обличчям, а тепер вона була позаду — весь час позаду! Тоді він прихилився спиною до насипу, але відчув, що вона витає над ним, чітко вирізняючись на тлі холодного нічного неба. Він ліг горілиць посеред шляху. Тоді вона спинилася в нього над головою, німотна, рівна й нерухома — живий надгробок з епітафією, накресленою кров'ю.
Не кажіть, що вбивці часом уникають правосуддя, і не гадайте, що провидіння може задрімати. Одна нескінченна мить того нестерпного жаху варта сотень смертних кар.
У полі, яким він ішов, стояв хлів, де можна було заночувати. Біля воріт росли три гінкі тополі, від них у хліві було ще темніше, і вітер жалібно завивав у гіллі. Сайкс не міг іти далі, доки не розвидниться; і він ліг там, притулившись до стіни, — щоб терпіти нові муки.
Тепер перед ним виникло інше видіння, таке ж невідступне, але ще страхітливіше, ніж те, від якого він щойно врятувався. У темряві з'явилися широко розплющені мертві скляні очі, які він уранці волів бачити, аніж уявляти їх закритими ковдрою. Їх було тільки двоє, проте вони були всюдисущі; вони світилися, хоч нічого не освітлювали. Коли він стуляв повіки, в уяві його поставала кімната з усіма добре знайомими речами — про деякі він, звичайно, і забув би, якби пригадував їх з пам'яті, — кожна річ на своєму звичному місці. І тіло теж було там… і очі, якими він їх бачив, виходячи з кімнати. Він підхопився на ноги й вибіг у відкрите поле. Примара гналася за ним по п'ятах. Він повернувся до хліва і знову впав, зіщулившись, на долівку. Очі з'явилися раніше, ніж він устиг лягти.