Ніч, була дуже темна, а весь попередній день негожий, і о цій порі та й в такому місці перехожих було небагато. А ті, що тут траплялися, швидко йшли своєю дорогою, напевне, не помічаючи ні жінки, ні чоловіка, що скрадався за нею, і вже аж ніяк не звертаючи на них уваги. В зовнішності обох не було нічого такого, щоб привернути докучливі погляди лондонських злидарів, що в такий пізній час поспішали по мосту, шукаючи якого-небудь підворіття або халупи без дверей, де можна прихилити голову; чоловік і жінка стояли мовчки — ні з ким не заходили в розмову, і ніхто з перехожих до них не озивався.
Над річкою завис туман; червоні вогні на маленьких суднах, пришвартованих до причалів, потьмянішали, а будівлі на березі бовваніли темними плямами. Старі, вкриті кіптявою складські приміщення, що тяглися по обох берегах річки, здіймалися, незграбні й похмурі, над суцільним скупченням дахів та фронтонів і суворо дивилися на воду, надто темну, щоб відбити навіть їхню громіздку масу. В темряві вирізнялися вежа старої церкви Спасителя і шпиль святого Магнуса — два велетні-вартові, що споконвіку охороняли старовинний міст; одначе ліс корабельних щогл по річці і рясно розсипані шпилі церков на горі були майже невидимі.
Жінка, якій не стоялося на місці, вже встигла кілька разів пройти — під пильним наглядом свого таємного переслідувача — туди й назад по мосту, коли важкий дзвін на соборі св. Павла сповістив про кінець ще одного дня. Глуха ніч спустилася на багатолюдне місто: на палац і нічний шинок, на в'язницю і божевільню, на тих, хто вмирав і народжувався, на недужих і здорових, на заклякле обличчя мерця і мирний сон дитини, — все оповила глуха ніч.
Тільки-но замовк дзвін, як з карети, що спинилася неподалік, вийшли молода дама і сивий джентльмен і, відпустивши візника, попрямували до мосту. Ледве вони ступили на нього, як жінка стрепенулася н поспішила їм назустріч.
Вони йшли, оглядаючись навколо, так ніби чогось чекали, але не мали надії, що їхні надії справдяться. Несподівано до них підійшла жінка — вони спинились, здивовано скрикнувши, та нараз замовкли, бо саме в ту мить повз них пройшов, мало не зачепивши їх, якийсь чоловік, одягнений по-сільському.
— Тільки не тут! — квапливо шепнула Ненсі. — Тут я боюся розмовляти. Ходімо "звідси… далі від дороги… вниз отими сходами.
Коли вона промовляла ці слова, показуючи рукою туди, куди хотіла повести їх, чоловік у селянській одежі озирнувся; грубо спитавши, чого це вони загородили весь тротуар, він пішов далі.
Сходи, на які показала дівчина, були на Саррейському березі, по той бік мосту, де стоїть церква Спасителя, і вели до річки. Туди й поспішив, ніким не помічений, чоловік у селянській одежі; роздивившись навколо, він почав спускатися.
Ті сходи являють собою частину мосту і мають три марші. Під площадкою другого маршу камінна стіна ліворуч завершується декоративним пілястром, зверненим у бік Темзи. Тут нижні східці ширші, і людину, що ховається за рогом стіни, не видно тим, хто стоїть хоча б на одну сходинку вище. Дійшовши туди, чоловік поспіхом озирнувся довкола; оскільки кращої схованки не знайшлося, а місця, завдяки відпливу, було досить, він затаївся там і, притулившись спиною до пілястра, чекав, упевнений, що вони нижче не спустяться, і коли йому й не вдасться підслухати їхню розмову, то він, у кожному разі, залишиться непоміченим і знову зможе піти за ними слідом.
Час у цьому відлюдному закутку тягнувся так довго і шпигунові так не терпілося розкрити таємницю цієї зовсім несподіваної для нього зустрічі, що він уже не раз ладен був визнати діло програним і казав собі, що вона або спинилися десь набагато вище на сходах, або ж знайшли зовсім інше місце для своєї таємної розмови. Він уже збирався вийти зі своєї схованки й повернутися нагору, коли раптом почув ходу і майже відразу ж і голоси — мало не над самим своїм вухом.
Він випростався, щільно притулившись до стіни, і, затамувавши подих, уважно прислухався.
— Отут і станемо, — сказав голос, що безсумнівно належав джентльменові. — Я не дозволю, щоб ви вели юну леді ще далі. Інші на моєму місці не довірились би вам настільки, щоб піти за вами навіть сюди, але я, як бачите, ладен вам догоджати.
— Догоджати мені? — почувся голос дівчини, за якою стежив шпигун. — Ви дуже ласкаві, сер. Догоджати! Ну, та нехай, облишмо це.
— Одначе скажіть, чому, — заговорив джентльмен лагіднішим тоном, — чому вам заманулося привести нас у це непевне місце? Чом ви не схотіли поговорити там, нагорі, де світять ліхтарі і ходять люди, а натомість потягли нас у цей темний і лиховісний закуток?
— Я ж вам казала, — відповіла Ненсі, — що боялася розмовляти з вами там. Не знаю чому, — повела далі дівчина, здригнувшись, — але сьогодні на мене найшов такий страх, що я ледь тримаюся на ногах.
— Страх перед чим? — спитав джентльмен, відчувши, очевидно, жалість до дівчини.
— Я й сама не знаю, чого боюся, — відповіла вона. — Якби я знала, було б легше… Цілий день мене переслідують моторошні думки про смерть, мені ввижаються закривавлені савани, і я вся аж горю від жаху. Увечері, щоб якось згаяти час, я взялася за книжку, але між рядками мені привиджувалося те саме.
— Це витвори вашої фантазії, — спробував заспокоїти її джентльмен.
— Ні, це не фантазія, — глухо, мов не своїм голосом, відповіла дівчина. — Я можу заприсягтися, що бачила слово "домовина", написане великими літерами на кожній сторінці. А сьогодні ввечері на вулиці повз мене пронесли домовину.
— В тому нема нічого незвичайного, — сказав джентльмен. — Повз мене їх часто проносили.
— Справжні домовини, — заперечила дівчина. — А то була не справжня.
В голосі і словах її було щось таке дивне, що у слухача, який причаївся біля стіни, аж мороз пішов поза спиною і кров захолола в жилах. Ніколи раніше не відчував він більшої полегкості, ніж тієї миті, коли почув ніжний голос юної леді, яка почала вмовляти Ненсі заспокоїтись і побороти в собі страх перед витворами власної уяви.
— Говоріть з нею лагідніше, — попросила юна леді свого супутника. — Сердешна! Вона так потребує ласки.
— Ваші пихаті побожні знайомі задерли б голови, побачивши мене в такому стані, і почали б свої проповіді про пекельний вогонь та покару! — вигукнула дівчина. — Ох, люба леді, чому ті, хто вважає себе обранцями господніми, не вміють бути такими, як ви, привітними та добрими до нас, бідолах? А у вас є і молодість, і краса, і все те, що вони вже втратили, то ви могли б і трохи запишатися, а проте ви набагато скромніша, ніж вони.