Ясна річ, у кого, як не в членів ради, найменший вияв черствості з чийогось боку мав викликати благородне обурення й жах; але цього разу вони помилялись. Ні, Оліверові зовсім не бракувало чутливості, навпаки, він мав її надміру. І саме тому він був так затурканий грубим поводженням, що мало не отупів і не став безсловесною істотою. Звістку про своє нове призначення він вислухав, не мовивши й слова; потім у руку йому сунули його майно — не дуже велике, бо вмістилося воно в паперовому пакунку півфута завдовжки й завширшки і три дюйми завтовшки, — і він, насунувши на очі картузик і знов ухопившись за рукав містера Бамбла, вирушив назустріч новим поневірянням.
Спочатку містер Бамбл вів Олівера, не звертаючи на хлопця уваги й не озиваючись до нього, бо високо тримав голову, як і належить парафіяльному бідлові, а що день був вітряний, то малого Олівера з головою загортали поли шинелі містера Бамбла, які, розлітаючись, відслоняли в усій красі жилет з вилогами й коричневі плисові штани до колін. Та коли вони вже підходили до місця призначення, містер Бамбл визнав за доцільне глянути вниз і пересвідчитися, що хлопчик має пристойний вигляд і його можна показувати новому хазяїнові; так він і зробив, надавши своєму обличчю милостивого й поблажливого виразу.
— Олівере! — мовив містер Бамбл.
— Що, сер? — озвався Олівер тихим, тремтячим голосом.
— Відсунь з очей картуз і тримай вище голову!
Олівер відразу виконав наказ, та коли, квапливо провівши вільною рукою по очах, підвів їх на містера Бамбла, в них зблиснула сльоза. Бідл суворо подивився на Олівера, і по щоці у того скотилася сльоза, а за нею ще дві і ще. — Хоч як силкувався хлопець, а стримати сльози не міг. Випустивши рукав містера Бамбла, він обома долонями затулив обличчя й заридав так, що сльози заструменіли по підборіддю з-під тоненьких, як патички, пальців.
— Оце-то так! — вигукнув містер Бамбл, зупиняючись і втуплюючись лютим поглядом у свого підопічного. — Оце-то так! Такого невдячного, такого зіпсутого поганця, як ти, Олівере, я ще не…
— Не треба, сер, не треба! — заблагав Олівер, схлипуючи і хапаючись за руку, яка тримала добре знайомий ціпок. — Не треба, сер! Я виправлюся, їй-богу, їй-богу, сер! Просто я ще дуже малий, сер, і такий… такий…
— Який — такий? — здивовано спитав містер Бамбл.
— Такий самотній, сер! Такий самотній! — вигукнув хлопець. — Мене всі ненавидять. Ох, сер, будь ласка, не гнівайтеся на мене!
Хлопець ударив себе кулачком у груди і з непідробним відчаєм подивився бідлові в очі.
Під тим жалісним, безпорадним поглядом містер Бамбл на якусь хвильку розгубився, раз і вдруге хрипко кашлянув і, пробурмотівши щось про цей "клятий кашель", звелів Оліверові витерти сльози й не каверзувати. Потім узяв його за руку й мовчки повів далі.
Коли вони зайшли в дім містера Сауербері, трунар, уже зачинивши віконниці своєї контори, сидів і записував щось в облікову книгу при тьмяному й примарному — як і годиться в такому місці — світлі недогарка.
— Хто там? — мовив трунар, кинувши писати на півслові. — Це ви, Бамбле?
— Не хто інший, містере Сауербері, — відповів бідл. — Ось, приймайте — привів вам хлопчину.
Олівер уклонився.
— Ага, то це той самий хлопець? — сказав трунар, піднісши над головою свічку, щоб краще розгледіти Олівера. — Місіс Сауербері! Зайдіть-но, будь ласка, на хвильку сюди, люба моя.
Із суміжної кімнати вийшла місіс Сауербері — низенька, худа, зів'яла жінка із злим обличчям.
— Люба моя, — поштиво мовив містер Сауербері, — це той самий хлопчина з робітного дому, про якого я вам казав.
— Господи! — вигукнула трунарева дружина. — Який він маленький!
— Так, на зріст він не дуже, — погодився містер Бамбл, зиркаючи на Олівера так, наче хлопець був у тому винен. — На зріст він таки малий. Але він підросте, місіс Сауербері, неодмінно підросте.
— Підросте! — роздратовано повторила жінка. — На наших харчах! Як на мене, то від цих парафіяльних дітей нема аніякої користі — більше витрат, аніж зиску. Та чоловіків хіба переконаєш! Ану, ти, шкелетино, марш униз!
Кажучи це, дружина трунаря відчинила бічні двері й виштовхнула Олівера на круті сходи, що вели до вогкого й темного підвалу, так званої "кухні", за стіною якої містився вугільний льох. В кухні сиділа неохайно вдягнена дівчина в стоптаних черевиках і подертих синіх вовняних панчохах,
— Шарлотто, — сказала місіс Сауербері, зійшовши вниз слідом за Олівером, — дай цьому хлопцеві недоїдене м'ясо, яке ми залишили для Тріпа. Той пес зранку не повертався додому, тож обійдеться без вечері. Сподіваюся, хлопець не такий вередливий, щоб ним погидувати… Га, хлопче?
На саму згадку про м'ясо очі в Олівера голодно заблищали, тремтячим голосом він запевнив, що не погидує, й перед ним поставили тарілку з недоїдками.
Хотів би я, щоб якийсь угодований філософ, у чиєму шлунку наїдки й трунки обертаються в жовч, чия кров холодна, мов лід, а серце кам'яне, — хотів би я, щоб він побачив, як Олівер Твіст допався до вишуканої страви, що нею погребував би собака! Хотів би я, щоб цей філософ став свідком того, з якою пожадливістю безтямний від голоду Олівер ковтав ті недоїдки! Та ще дужче хотілося б мені побачити, як цей філософ з такою самою насолодою уминає таку саму страву.
— То як? — запитала трунарева дружина, коли Олівер упорався із своєю вечерею; доти вона, заніміла від жаху, стежила за ним, думаючи про те, як цей ненажера об'їдатиме їх. — Попоїв?
Не бачачи більше нічого їстівного, Олівер відповів ствердно.
— Ну то ходім, — сказала місіс Сауербері і, взявши закопчену тьмяну лампу, рушила сходами вгору. — Твоя постіль під прилавком. Сподіваюся, ти не боїшся спати серед трун? А втім, боїшся ти чи ні — тобі однаково доведеться спати там. Ходім! Не стовбичити ж мені тут цілу ніч!
І Олівер, пересиливши себе, покірно рушив за своєю новою господинею.
Розділ V
Олівер знайомиться з товаришами по фаху. Після першої участі в похороні у нього складається неприємне враження про ремесло свого хазяїна
Залишившись на самоті в майстерні трунаря, Олівер поставив лампу на верстат і озирнувся довкола з тим почуттям побожного страху, яке легко зрозуміють і люди, набагато старші за нього. Незакінчена труна, що стояла на чорних козлах посеред кімнати, мала такий моторошний вигляд, що Олівер здригався всім тілом щоразу, як погляд його падав на цю страшну річ: йому здавалося, що от-от якась постать повільно підведе з неї голову — і він збожеволіє з жаху. Попід стіною вишикувався довгий ряд берестових дощок-заготовок; у тьмяному світлі вони виглядали мов привиди, що втягли голову в плечі, а руки позакладали в кишені. Металеві таблички для трун, берестові стружки, цвяхи з блискучими головками, клапті чорної тканини валялися на підлозі, а стіну за прилавком прикрашала картина — зображення двох плакальників у туго накрохмалених краватках на посту перед дверима будинку, до якого наближався катафалк, запряжений четвернею вороних коней. У кімнаті було душно й жарко. Здавалося, в повітрі стояв запах домовин. Закамарок під прилавком, де лежав повстяний матрац, скидався на могилу.