Несподівано завіса піднялась, і всі побачили сцену. На сцену вийшла поетеса Квітонька і голосно закричала:
— Тихо! Тихо! Зараз буде концерт! Увага!
Всі сіли на лавочки й приготувалися слухати концерт.
— Увага! — кричала далі Квітонька. — Першою виступаю я. Я прочитаю вам свій новий вірш про дружбу.
Малюки й малючки гучно заплескали в долоні. Як тільки оплески стихли, Гусля махнув своєю диригентською паличкою, оркестр заграв, і Квітонька почала читати під музику свій новий вірш про дружбу.
Цей вірш, як і всі вірші поетеси, був дуже хороший і кінчався словами: "Треба всім нам подружити, дружбу треба зміцнювать!"
Після читання, яке всім дуже сподобалося, виступив танцювальний ансамбль. Дванадцять малючок, одягнутих у красиві барвисті плаття з стрічками, виконували різні танці, серед яких найкращим був танок "Ріпка". Глядачі довго аплодували й кричали "браво" до тих нір, поки "Ріпку" не повторили ще двічі.
Після ансамблю танцю виступав хор малюків з міста Зміївки. Хор проспівав кілька пісень.
Не встигли хористи зійти зі сцени, як Гусля, залишивши оркестр, спустився з другого поверху по стовпу вниз, виліз на сцену й закричав:
— Сюди, братці! Сюди!
Знайко, Поспішайко, лікар Пілюлька й інші приятелі Знайка вилізли на сцену.
— Увага! — закричав Гусля. — А тепер виступить хор малюків з Квіткового міста.
Він заграв на своїй флейті, і всі малюки затягнули пісню про коника, яку склав поет Квітик:
Сів коник на листочок,
Неначе огірочок,
Він зелененький був,
Він зелененький був.
Він їв лише травичку,
Комашку ж невеличку
І муху не торкнув,
І муху не торкнув.
Та прискакала жаба,
Зажерлива нахаба,
І з'їла стрибунця,
І з'їла стрибунця.
Не думав, не гадав він,
І зовсім не чекав він
Такого ось кінця,
Такого ось кінця!
Ця пісня до того була сумна, що під кінець навіть самі співаки не витримали й гірко заплакали. Їм було жаль бідного коника, якого з'їла зажерлива жаба. Всі обливалися слізьми.
— Такий хороший коник був! — аж схлипнув Забудько.
— Зовсім нікого не чіпав і з мухами дружив, — сказав Поспішайко.
— І за це його жаба з'їла! — додав Гвинтик.
Тільки Знайко не плакав і заспокоював товаришів:
— Не плачте, братці! Не з'їла жаба коника. Це неправда! Вона муху з'їла. Слово честі, муху!
— Однаково, — хлипав Гвинтик. — Мені й мухи жаль.
— А навіщо мух жаліти? Вони тільки набридають усім та заразу розносять. От іще видумав, за мухою плакати!
— Я зовсім не за мухою плачу, — сказав Бурчун. — Просто пригадав, як ми цю пісеньку завжди співали вдома.
Тут Незнайко так сильно заревів, що всі від подиву перестали плакати й почали його втішати. Всі питали, чого він так сильно плаче, але Незнайко тільки схлипував і нічого не відповідав. Нарешті він сказав, не перестаючи схлипувати:
— Я за Гу… Я за Гу… Я за Гуньком скучив!
— Чого це? — здивувалися всі. — Не скучав, не скучав і раптом заскучав.
— Угу! — сердито відповів Незнайко. — Я тут, а Гунько вдома залишився.
— Ну, й не пропаде без тебе твій Гунько, — сказав Поспішайко.
— Ні, пропаде! Я знаю, що й він скучає за мною. Гунько мій найкращий приятель, а я навіть не попрощався з ним, коли ми полетіли на повітряній кулі.
— А чому ти не попрощався?
— Я посварився з ним і не захотів прощатися. Коли ми полетіли, він весь час дивився на мене й махав мені рукою, а я одвернувся і не хотів дивитися на нього. Я тоді був гордий, що лечу на повітряній кулі, а тепер мене мучить ця, як її?..
— Совість? — підказав лікар Пілюлька.
— Еге, еге, совість, братці! Якби я попрощався, мені легше було б. Повернімось, братці, додому, я помирюся з Гуньком і попрощаюсь.
— Як ми повернемось, то треба вітатись, а не прощатись, — сказав Знайко.
— Ну, однаково, я спершу попрощаюсь, а потім привітаюсь, і все буде гаразд.
— Доведеться, друзі, збиратися в дорогу, — сказав Гусля. — Незнайкові додому захотілось.
— Так, братці, мені теж час додому, — сказав Пілюлька. — Може, там без мене хто-небудь захворів, а лікувати нікому.
— Що ж, погуляли й досить, — відповів Знайко. — Колись треба її додому повертатися. Завтра вирушаємо в похід.
Бал закінчився. Синьоочка підійшла до Незнайка.
— Ось ми й розлучаємося з вами, — сумно сказала вона.
— Угу, — тихо відповів Незнайко. — Нам уже час додому.
— Ви зовсім недовго пробули в нас.
— Мені дуже хочеться побути ще, але й додому хочеться, — похнюпившись, сказав Незнайко.
Синьоочка задумалась, а потім промовила:
— Я розумію, вам пора додому. У вас дома лишилися друзі, вони, мабуть, непокояться за вас. Ви добре робите, що не забуваєте своїх друзів.
Деякий час вони стояли мовчки. Незнайко хотів щось сказати, але в горлі в нього стало чомусь тісно, і слова не виходили зсередини. Він опустив очі, копирсав підбором землю і не наважувався глянути на Синьоочку. Незнайко боявся, що вона помітить у нього на очах сльози. Нарешті вони підняли голови, погляди їхні зустрілися.
— Хочете, я пошию вам на дорогу торбинку? — спитала вона.
— Хочу.
На другий день Знайко і його товариші вирушили в похід. Вирішено було йти пішки. Повітряна куля лопнула, і її важко було полагодити, до того ж, не було попутного вітру. Попереду йшов Знайко з компасом у руках, за ним лікар Пілюлька, за Пілюлькою Гвинтик і Шпунтик, а за ними йшли інші малюки-коротульки. Незнайко йшов позаду всіх.
У кожного за спиною була торбинка. Ці торбинки їм пошили малючки. В торбинках були пироги на дорогу, а також насіння різних квітів, фруктів і овочів, яких не було в Квітковому місті. В Сиропчика в кожній кишені лежало по кавуновому зернятку.
Усі малючки вийшли проводжати малюків. Багато з них плакало.
— Не плачте, — втішав їх Знайко. — Коли-небудь ми знову зробимо повітряну кулю і прилетимо до вас.
— Прилітайте навесні, як зацвітуть яблуні, — казали малючки. — У нас дуже гарно навесні.
Малючки зупинилися на околиці міста, а малюки попрямували доріжкою серед заростів трави й польових квітів.
— Будьте здорові! До побачення! — кричали малючки, махаючи руками.
— До побачення! — відповідали їм малюки.
Синьоочка мовчки махала рукою.
Скоро малюки були вже далеченько, і голоси малючок ледь долинали до них.
— Незнайку! Незнайку! — закричала раптом Синьоочка.