І там, де при старому способі перевезення потрібний був величезний пароплав з великою командою, із складними механізмами, при новій системі може справитись навіть таке невеличке суденце, як моя "Біда".
Це теорія, так би мовити. Але теорія приваблива, і я вирішив на практиці перевірити свої міркування. А тут як на те, й нагода трапилася: в Північну Африку, в Олександрію, посилали партію оселедців. Їх уже спіймали, збиралися солити, але я припинив цю справу. Оселедців випустили, зігнали в табун, ми з Ломом підняли паруси й пішли. Лом став на стерно, а я сів на самісінький ніс, на бушприт, узяв довгий хлист, і, як тільки помічу якусь сторонню рибину, я її по губах, по губах!
І, знаєте, чудово вийшло: йдуть наші оселедці, не тонуть, жваво йдуть. Ми за ними ледве встигаємо. І стороння риба не лізе. День так пройшли — нічого. А повернуло на ніч, і я відчув — важко: стежити втомлюєшся, очей невистачає, а головне, спати ніколи. Один з оселедцями зайнятий, другий на стерні, тільки встигай повертатися. Ну, добре б день, два, вже як-небудь постаралися б, а то дорога далека, попереду океан, тропічні широти… Одне слово, бачу, не впораємося, все діло провалимо.
Ну, я подумав і вирішив узяти на судно ще одну людину — матроса. І якраз, знаєте, місце зручне: в той час ми вже ввійшли в Англійський канал, тут Франція під боком, порт Кале, а в Кале завжди повно безробітних моряків. Можна вибрати кого хочете: й тесляра, й боцмана, й рульового першого класу. Я, недовго думаючи, підійшов ближче до берега, "Біду" поклав у дрейф, викликав лоцманський катер і відрядив Лома на берег по матроса.
Тут я, певна річ, зробив помилку: набір команди — справа серйозна, відповідальна. Лом, звичайно, хлопець старанний, але молодий, досвіду мало. Слід було б самому за це взятися, але, з іншого боку, і тут, на борту, теж, знаєте, гав ловити ніколи. Адже як-не-як, перегін живих оселедців — справа нова. І, як в кожній новій справі, є в ній свої труднощі. Тут дивись і дивись. Підеш, недоглянеш, а тут увесь табун розбіжиться. А тоді збитків не оберешся, знеславишся на весь світ, а головне, загубиш це чудове й корисне починання.
Адже знаєте, як це буває: не вийде з першого разу, а вдруге і не повірить ніхто, й спробувати не дадуть.
Ну, гаразд. Відрядив я Лома в Кале, виставив крісло на палубу, лежу. Одним оком читаю, другим позираю на оселедців. Пасуться рибки, граються, виблискують на сонці лусочками.
А надвечір повертається Лом і привозить з собою матроса.
Я дивлюся — на вигляд хлопець нічого. Не дуже молодий, але й не дуже старий; на зріст, правда, малуватий, але по очах видно, спритний, і борода в нього, як у морського розбійника. Тільки ті, кажуть, більше руді бувають, а цей типовий брюнет. Грамотний, не курить, одягнутий чисто, знає чотири мови — англійську, німецьку, французьку й російську. Це Лома найбільше привабило. Він, грішним ділом, почав уже забувати англійську мову. Прізвище нового матроса трохи чудне — Фукс, але знаєте, прізвище річ наживна, а мені ще Лом на вушко шепнув, що Фукс — це скарб, а не матрос: чудово розбирається в картах.
Тут я вже зовсім заспокоївся: якщо в картах розбирається — значить, моряк, значить, на стерні може постояти, значить, і вахту при нагоді може нести самостійно.
Одне слово, я погодився. Записав Фукса в судову роль, роз'яснив обов'язки, наказав Лому відвести йому місце в трюмі. Ну, потім підняли паруси, розвернулись і пішли далі.
І, знаєте, якраз вчасно взяли людину. Доти нам щастило: вітер увесь час дув у корму, чистий фордевінд. А тут задув просто в ніс — "вмордувінд", як кажуть. Іншим часом я, може, поберіг би сили, залишився б у дрейфі, або якір кинув, але тут, самі розумієте: оселедці. Їм-то вітер — байдуже, ідуть собі повним ходом, наче нічого й не сталося, і нам, значить, відставати не можна. Ну, й довелося йти в лавіровку, зигзагами. Я висвистав усіх наверх. Лома поставив пасти оселедців, сам став біля штурвала, набрав ходу й скомандував:
— До повороту приготуватись!
Дивлюся — цей Фукс стоїть, як свічка, руки в кишенях, з цікавістю дивиться на паруси.
Ну, тут вже я просто до нього звернувся.
— Фукс, — кричу, — набивайте грот!
Він стрепенувся, подивився якось розгублено — і давай усе підряд запихати в кубрик: рятувальні круги, запасний трос, ліхтарі. Поворот, звичайно, не вийшов, прогавили…
— Одставити! — кричу.
Він тоді всі пожитки назад витаскав і поставив біля самого фальшборту.
Ну, я бачу, дістався матрос! Анітелень! Вже я до чого людина спокійна, але тут і мене злість взяла.
— Гей, ви Фукс, — кажу я, — який же ви, в чорта. матрос?
— А я, — відповів він, — не матрос, я тепер просто так, застряв на мілині, а друзі мені порадили клімат змінити…
— Дозвольте, — перебив я, — а мені ж Лом казав, що ви добре в картах розбираєтесь?
— О, це скільки завгодно, — відповідає він. — Карти — це моя спеціальність, карти — це мій хліб, тільки не морські, а, вибачте, гральні карти. Я, коли хочете знати, я карточний шулер за професією.
Я так і сів.
Ну, посудіть самі, що мені з ним робити?
Списувати на берег — це ще добу потратити. Вітер міцнішає, от-от підніметься шторм і оселедці розбіжаться. А з другого боку, возити з собою цього шулера баластом — теж нецікаво: він не тільки морські команди, він жодної снасті не знає. Я було розгубився.
Але тут у мене з'явилася блискуча думка. Я, знаєте, люблю інколи розкласти пасьянс на дозвіллі, й у мене знайшлась на судні колода карт. То я до кожної снасті прив'язав швидко по карті, привів яхту до вітру й повторив маневр.
— До повороту приготуватись! Розв'язати трійку пік, підтягнути чирвового валета, змотати жирову десятку…
І, знаєте, поворот удався на славу, й цей Фукс дійсно так в картах розбирався, в темряві часом і то масті не плутав.
Отак і пішли далі. Йдемо, лавіруємо. Вітер міцнішає. Так би воно ще нічого, але оселедці мене непокоять. Хто їх знає, як вони переносять погоду? А мені спішити нічого, вантаж не терміновий, то й навіщо рискувати? Я вирішив відстоятися в порту.
РОЗДІЛ VI,
який починається непорозумінням, а кінчається несподіваним купанням
Поблизу острова Уайт я звернув направо й пішов у Саутгемптон, в Англію. Кинув якір на рейді, Лома залишив стерегти оселедців, а ми з Фуксом сіли на ялик і причалили до берега. У чудовому місці висадились: трава підстрижена під гребінку, доріжки посилані піском, і скрізь такі красиві загородки й написи: "Тут не ходити, садиба Арчібальда Денді".