Поміркуйте самі: вітерець гонить нас не поспішаючи, ось ми порівнялися з островом, ось він поряд, рукою подати… Але це тільки так говориться, а спробуй знайти руку на двісті сажнів… Одне слово, ясно: проносить мимо.
Інший на моєму місці розгубився б, але я, знаєте, не з того десятка. Морська практика рекомендує в таких випадках закидати на берег якір на кінці. Рукою, звичайно, не закинеш: тут потрібна гармата або ракета. Ну, зрозуміло, я кидаюсь у каюту, шукаю згадані предмети, перерив, перекопав усе — нема, розумієте, ні ракет, ні гармати: недоглядів, не захопив, коли вирушали. Лізуть під руки здебільшого предмети туалету: галстуки, підтяжки… З них, знаєте, гармати не зробиш.
Але тут знову невеличка екскурсія в минуле підказала мені план подальших дій.
Я, бачите, не можу сказати, що в дитинстві відзначався зразковою поведінкою. Навпаки, із загальновизнаної точки зору, я хоча хуліганом і не був, але пустуном був, не криюсь. І такий інструмент, як рогатка, ніколи не залишав моєї кишені… Отак-то.
Згадав я це діло, й мене немов осяло: гармату, звичайно, з підтяжок не зробиш, а рогатку — чому б ні? Й ось я хапаю шість пар тугих резинових підтяжок і влаштовую на палубі отаку рогатку збільшених розмірів.
Ну, а далі зрозуміле: заряджаю її невеличким якорем, потім ми разом із Фуксом лебідкою натягуємо її якнайтугіше. Я командую:
— Увага!
Потім обрубую кінець, і якір здіймається, несучи з собою тонкий, але міцний канат. І бачу — порядок! Якір узяв.
А через півгодини ми вже були на березі, й наші сокири дзвеніли, порушуючії урочисту тишу незайманого лісу.
Звичайно, важкенько довелось удвох, але справилися. Добре справилися.
Тайфун пошкодив нас неабияк, довелося, знаєте, заново проконопатити борти, просмолити всю яхту, а головне — поставити новий рангоут і такелаж. Довелося попрацювати на славу. Але зате все полагодили. А з щоглою просто чудово в нас уладналося: вибрали невеличку струнку пальмочку, викопали разом з корінням, та так і поставили всю. Зверху закріпили, як належить, вантами, а внизу, в трюмі, замість баласту насипали землі, полили й, знаєте, прийнялася наша щогла.
Ну, потім викроїли паруси, зшили, підняли й пішли.
Керувати судном з таким оснащенням, зрозуміло, трохи незвично, зате є й вигоди: листя над головою шумить, зелень радує око… Потім плоди на пальмі дозріли, й так це приємно, знаєте: стоїш на вахті, спека, мучить спрага, але досить вам трошки піднятись по щоглі, й у руці у вас молодий кокосовий горіх, повний свіжого молока. Просто не яхта, а плавуча плантація…
Йдемо так, поправляємось на фруктовій дієті, держимо курс до місця можливої посадки Лома. День ідемо, два йдемо. Й от на третій день по носу в нас відкрилася земля. В бінокль видно: порт, вхідні знаки, місто на березі… Зайти б, звичайно, непогано, але я, знаєте, утримався, не пішов. Там взагалі-то іноземців не дуже привітно тоді приймали, а в мене, тим більше, особисті рахунки з паном Кусакі. Ну його до біса.
РОЗДІЛ XVIII
Найсумніший, тому що в ньому "Біда" гине, й на цей раз уже без вороття
От я й пішов стороною. Іду. День пройшов — нічого, а вночі опустився туман. Такий туман — нічого не видно, хоч око виколи. З усіх боків сигнали, гудки, сирени виють, дзвонять дзвони… Тривожно, але зате, знаєте, весело. Та тільки не довго тривала ця веселість. Чую, летить на нас бистрохідне судно. Придивився, бачу — міноносець на повному ходу. Я — право на борт. Дивлюсь, і він право на борт. Я вліво, й він вліво…
І от, розумієте, страшенний удар, борти затріщали, вода хлинула на палубу, й "Біда", розсічена пополам, почала повільно занурюватися в безодню.
Ну, бачу, кінець!
— Фукс, — кажу, — беріть рятувальний круг і пливіть прямо на вест. Тут недалеко.
— А ви? — питає Фукс.
— А мені, — кажу, — ніколи. Ось запис треба зробити в журналі, з судном попрощатися, а головне, мені туди не по дорозі…
— І мені, Христофоре Боніфатійовичу, теж не по дорозі. Не тягне мене туди.
— Даремно, Фукс, — відказую, — там усе-таки берег, різні красоти, священна гора Фузіяма…
— Та що красоти! — відмахнувся Фукс. — Там з голоду ноги витягнеш. Роботи не знайдеш, а за старим фахом, по картярській лінії, ми в порівнянні з ними нічого не варті. Облуплять живцем, старцями пустять. Я вже краще з вами.
І так мене зворушила ця вірність, що я відчув приплив сил. "Ех, — думаю, — рано панахиду правити!" Оглянув розміри пошкоджень, дістав сокиру.
— Аврал! — командую. — Всі наверх! Снасті геть, рубати щоглу!
Фукс радий старатися. Таку енергію проявив, що я просто здивувався. Та й то сказати: ламати — не будувати, душа не болить.
Ну, й не встигли ми озирнутись, пальма наша вже за бортом. Фукс зіскочив туди, я йому передав деякі цінності. Кинув рятувальний круг, компас разом з нактоузом, пару весел, анкерок води, з гардероба дещо…
А сам все на палубі, на "Біді". Й от відчуваю, настає остання хвилина: корма здибилась, корпус занурюється, зараз порине…
В мене сльози бризнули з очей… І тут, знаєте, я хапаю сокиру й власною рукою вирубую кормову дошку з літерами…
Ну, а потім у воду й — до Фукса на пальму. Сідаю верхи й спостерігаю, як океан поглинає залишки мого багатостраждального судна.
Й Фукс спостерігає. І бачу — в нього теж сльози на очах.
Я простяг йому руку.
— Нічого, — кажу, — не сумуйте, ми ще з вами поплаваєм. Чи таке ще буває…
Так. Ну, знаєте, подивилися ще на те місце, де хвилі зімкнулись над судном, і почали влаштовуватись. І, уявіть, улаштувалися не без комфорту.
Звичайно, після яхти трохи бракує комфорту, але все ж найнеобхідніше було в нас. Установили компас, сяк-так зробили невеличкий парус із старої тільняшки, рятувальний круг на гілку повісили, а кормову дошку я замість письмового стола пристосував.
Загалом, усе добре, от тільки ногам мокро.
Й ось одного дня бачимо — ззаду, за кормою, димок. Я вже думав — знову той міноносець, але виявилося, що то просто "купець", бродячий пароплав під англійським прапором. Я не хотів просити допомоги: як-небудь, думаю, сам доберусь. Але тут таке вийшло.
Я, коли помітив судно, одразу ж дістав письмове приладдя і став робити відповідний запис у вахтовому журналі. А капітан цього пароплава, з свого боку, помітивши нас, узяв підзорну трубу й, розуміється, виявив не зовсім блискучий стан нашого судна, якщо можна назвати судном таке спорудження.