— На якого біса нам той рів здався, коли ми підземний хід зробимо, щоб вивести ним Джіма?
Але Том мене й не слухав. Він забув і про мене, й про все на світі. Спершись підборіддям на руку, від думав. Незабаром зітхнув та похитав гловою, тоді знову зітхнув і сказав:
— Ні, все одно з того не буде пуття... Та й немає в тому жодної потреби.
— В чому саме? — запитав я.
— Та в тому, щоб відпиляти Джімові ногу,— відказав Том.
— Хай бог милує! — скрикнув я.— Звісно, що в цьому жодної потреби немає. Та й чого ото замандюрилося тобі раптом відпилювати йому ногу?
— Ну, так робили найвизначніші авторитети. Якщо вони не могли скинути з себе ланцюга, то відтинали собі руку й тікали з в՚язниці. Відтяти ногу було б, звісно, ще краще. Але, на жаль, доведеться від цього відмовитись. Крайньої потреби в нас немає, а крім того, Джім — негр і не втямить, навіщо те потрібно й чому в Європі є такий звичай; тож покиньмо про те й думати! Але одну річ можемо застосувати,— я маю на оці мотузяну драбину. Ми подеремо свої простирадла й зсукаємо Джімові мотузяну драбину. А передамо йому ту драбину в пирозі — це найпоширеніший спосіб. Бувають пироги й з гіршою начинкою.
— Стривай, Томе Сойєре, для чого ти оце мелеш? — кажу я.— Не треба Джімові ніякої мотузяної драбини.
— Як то не треба? І це ти мені кажеш? Та ти ж у цьому ні бе ні ме не тямиш! Джім мусить мати при собі мотузяну драбину — така вже заведенція.
— А що він із нею робитиме?
— Що робитиме? Він може сховати її у себе в ліжку, правда ж? Адже ж так усі роблять, то й він мусить тягтися за ними. Геку, ти, здається, нічого не хочеш робити так, як здавна заведено, тобі все кортить щось новеньке та свіженьке встругнути. Хай Джімові й справді мотузяна драбина не знадобиться,— ну то й що? Але ж вона залишиться в його ліжку після втечі. Адже ж це речовий доказ. Чи ти, може, гадаєш, що їм докази не потрібні? Ще й як потрібні! А ти хочеш, щоб ніяких речових доказів не залишилося? Теж мені втеча! Такого ніколи не бувало, щоб не залишалося речових доказів.
— Ну,— кажу я,— якщо того вимагають приписи, хай буде в Джіма драбина. Хіба ж я проти приписів? Але є одна притичина. Томе Сойєре: якщо ми надумаємося подерти наші простирадла на мотузяну драбину, то тітка Селлі такої нам заспіває, що тільки держись. А я думаю, Томе, можна було б змайструвати чудову драбину з горіхової кори, на неї не треба простирадла переводити, її можна і в пирозі запекти, і в солом՚янику сховати, як і драбину з ганчір՚я. А щодо Джіма, то він на таких справах зовсім не розуміється,— йому байдуже, з чого ми зробимо ту...
— Ну й бевкнув ти, Геку Фінне! Був би я такий невіглас, то вже б мовчав. Де ж то чувано, щоб державний злочинець втікав із в՚язниці по драбині з горіхової кори? Треба ж таке вигадати!
— Гаразд, Томе, роби як знаєш! А як на твою думку, може б, той... може, позичити простирадло з тих, що їх у дворі на мотузці порозвішувано, га?
Він погодився, що це було б непогано. Це наштовхнуло його ще на одну думку, й він сказав:
— Поцуп заразом і сорочку.
— А нащо нам сорочка, Томе?
— Джімові — щоденника писати.
— Щоденника! Таж Джім і писати не вміє.
— Ну, то й що з того, що не вміє! Але ж він може робити на сорочці якісь позначки, якщо ми змайструємо йому перо з олов՚яної ложки чи старого обруча з діжки.
— Зачекай, Томе! Можна ж висмикнути перо з гуски — воно і краще буде, та й клопоту менше.
— Чи ти коли бачив, йолопе, щоб у в՚язнів по камері гуси бігали та щоб ті в՚язні з них пера вискубували? Вони завжди майструють собі пера з чогось дуже твердого та непридатного, ну хоча б зі старого мідного свічника чи ще чогось, що там під руку потрапить; і та робота триває нескінченно довго — багато тижнів, а часом і місяців, вигострюють вони ті пера, тручи їх об стінку. І коли б вони навіть те гусяче перо мали, вони ніколи б ним не писали. Нема такої заведенції.
— Ну добре, а з чого ж ми йому зробимо чорнило?
— Дехто робить його, змішуючи іржу зі сльозами; але це — прості в՚язні та жінки; а прославлені в՚язні пишуть своєю кров՚ю. Це може й Джім робити; а коли йому захочеться сповістити цілий світ, що він опинився в ув՚язненні, коли він схоче послати найпростішу таємничу вісточку, то може надряпати те виделкою на олов՚яній тарілці та й викинути її з вікна. Залізна Маска завжди так чинив, і це теж чудовий спосіб.
— У Джіма немає олов՚яних тарілок. Його годують з миски.
— То пусте, ми добудемо йому тарілку.
— Але ж ніхто не добере, що він так нашкрябає!
— А то пусте, Геку Фінне. Найголовніше — те, що він написав на тій тарілці та викинув її за вікно. Можеш її й не читати. Однаково здебільшого нікому не щастить розібрати бодай наполовину ті кривульки, що їх надряпано державними злочинцями на олов՚яних тарілках чи там іще на чомусь.
— То нащо ж тоді тарілки переводити?
— Таке скажеш! То ж не його тарілки!
— Та хтось же за них платив.
— Ну то й що, що платив? В՚язневі яке до того діло?..
На цьому наша розмова урвалася, бо залунав ріжок, що кликав до сніданку, й ми поспішили додому.
Цього ранку мені пощастило позичити з мотузки простирадло та білу сорочку, я знайшов іще стару торбу і вкинув туди позичене, а тоді взяли ми сховані у бур՚янах гнилючки і їх туди всунули. Я називаю це "позичити", бо мій татусь завжди називав це позичкою; але Том пояснив, що то не позичка, а крадіжка. Він сказав, що ми допомагаємо в՚язням, а їм однаково, як ту річ дістали, аби дістали, і ніхто їх за те не осудить. То зовсім не злочин, якщо в՚язень вкраде щось таке, що йому потрібне для втечі,— це його право, запевняв Том; а раз ми того в՚язня заступаємо, то й маємо право красти все, що може нам придатися для його звільнення з в՚язниці. Том мені розтовкмачив, що, коли б ми були не в՚язні, це виглядало б по-іншому; краде тільки підла та ница людина, якщо вона не сидить у в՚язниці. Ну, а коли так, то ми вирішили красти все, що тільки трапиться нам під руку. А проте за кілька днів по тій розмові він же сам зняв бучу за дурницю — що я поцупив кавуна на негритянському баштані й з՚їв його; він примусив мене піти до тих негрів і дати їм десять центів, не пояснюючи за що. Том казав, що коли він говорив про крадіжки, то мав на увазі ті речі, які нам були вкрай потрібні. Я спробував заперечити, пояснюючи, що кавун був таки мені потрібний. Та він відказав, що той кавун був потрібен не для того, щоб допомогти Джімові втекти з в՚язниці,— ось у чім суть. Він казав, що коли б я скажімо, надумався сховати в кавуні ножа й таємно пере дати його Джімові, щоб той міг ним тюремника вбити, тоді інша річ — тоді все було б гаразд. Ну, та я не хотів із ним сперечатися,— хай буде так, думаю; але на який же біс тоді арештанта визволяти, якщо доводиться сидіти та над усілякими тонкощами мізкувати щоразу, коли трапиться нагода десь кавуна потягти.