Він так захопився, розповідаючи про свої злигодні, що зовсім забув про те, що мав якусь роботу. Том і питає:
— А кому то ти несеш оцю їжу? Собакам?
Негр усміхнувся, і та усмішка розпливлася по всьому його обличчю, наче кола по калюжі, коли кинути в неї цеглину.
— Еге ж, містере Сіде, собаці,— відказав він.— Ох, і ловкий же песик! Чи не хочете глянути на нього?
— Хочу.
Я штурхонув Тома й прошепотів:
— Ти що, збираєшся йти до нього серед білого дня? Адже ж за планом того не мало бути.
— Тоді не мало бути, а тепер — має.
А щоб ти луснув зі своїм планом! Однак я почвалав за ним. У халупі ми спершу нічого не помітили, бо було так темно, що хоч око виколи; але Джім, який і справді там сидів, побачив нас і гукнув:
— Та це ж Гек! Ой матінко моя, тутечки й містер Том?
Я знав, що так буде, і заздалегідь був до того готовий.
А проте я не міг уявити, як тепер відбрехатися, а коли б і знав, то однаково не встиг би й ворухнутися, бо хазяїнів негр втрутився й сказав:
— Свят, свят, свят! Невже він знає вас?
Очі наші вже звикли до темряви й тепер добре бачили. Том витріщився на негра і неначе здивувався.
— Хто б то нас знає?
— Як хто? Та оцей же негр утеклий.
— Сумніваюся, щоб він міг нас знати. А з якого б то дива стукнуло тобі таке в голову?
— З якого дива? Та хіба ж він оце зараз не гукнув, що знає вас?
Том відказав на те, немов іще більше дивуючись:
— Диво дивне!.. Хто гукав? Коли гукав? Що саме він гукав? — Потім повертається до мене та спокійнісінько запитує: — Ти чув, щоб хтось гукав?
Звісно, тут могла бути одна лише відповідь, і я сказав:
— Я нічого не чув, ніхто нічого не казав.
Тоді Том повертається до Джіма, лупає на нього очима, наче вперше бачить, та й питає:
— Ти гукав?
— Ні, сер,— відповідає Джім,— я нічого не казав, сер.
— Жодного слова?
— Ні, сер, жодного слова.
— Чи ти нас коли бачив?
— Ні, сер, не пригадаю, щоб я вас коли бачив.
Наприкінці, повернувшися до негра,— а той так і прикипів на місці, вилупивши очі,— Том запитав суворим голосом:
— Чи ти не зсунувся часом з глузду? З якого то дива здалося тобі, що тут хтось гукав?
— Ой лишенько! То ж знову ті кляті відьми, сер. Хоч помирай через них! Просвітку немає від них, сер, вони мене зі світу зженуть. Такого ляку наганяють, що хоч у домовину лягай! Ой прошу вас, сер, не кажіть про те нікому, бо старий містер Сайлас сваритимуть мене; вони кажуть, що тих відьом зовсім немає. Ох, і шкода ж як, що не було їх зараз тутечки! Боженьку ж мій, а якої б вони отепереньки заспівали? Мабуть-таки, що ні в сих ні в тих опинилися б! Годі й казати, так завжди буває: як хто впертий, то, хоч вогню до нього прикладай,— такий твердий та запеклий! Що ти йому не кажи, а він усе своєї править... Ох, і люди ж! Самі не бажають завдати собі клопоту та дійти правди, а коли їм оту правду, як печеню, на таці несеш — не ймуть віри.
Том дав йому десять центів і пообіцяв, що ми нікому нічого не скажемо; а на ті гроші хай він собі ще ниток докупить, щоб проти відьмаків волосся поперев՚язувати; тоді Том глянув на Джіма та й каже:
— Цікаво, чи повісить дядько Сайлас цього негра? Якби я впіймав такого невдячного негра, що насмілився втекти, то я б нізащо не пустив його живого з рук — обов՚язково повісив би! — І, поки негр підходив до дверей, роздивляючися на монету та пробуючи її на зуб, щоб перевірити, чи вона справжня, Том зашепотів Джімові: — І взнаки не давай, що ти нас знаєш. А якщо почуєш уночі, що риють землю, не дивуйся, це ми з Геком: ми збираємося тебе звільнити.
Джім ледве встиг схопити нас за руки й потиснути їх, коли негр вернувся назад. Ми сказали, що прийдемо ще колись, якщо він візьме нас із собою; а негр відказав, що буде дуже радий іти з нами разом, а надто темними вечорами, бо відьми найбільш у темряві до нього в՚язнуть, то все ж воно краще, якщо такої страшної хвилини поруч нього буде більше люду.
Розділ XXXV
До сніданку лишалося ще близько години, тож ми подалися до гаю. Том сказав: щоб бачити, де рити, нам треба світла, а ліхтар світить надто ясно й може привернути непотрібну увагу,— чого доброго, ще в халепу вскочиш. Треба якнайбільше гнилючків назбирати — це найкраще: вони ледь-ледь світяться в темряві, і нам тьмяно світитимуть при нічній роботі. Ми принесли цілий оберемок тих гнилючків, заховали їх у бур՚янах та й сіли перепочити. Том буркнув невдоволено:
— Ото бісова робота, все як по маслу йде — аніяких тобі перешкод! І тому воно до дідька важко якийсь цікавий план виробити. Навіть вартового немає, щоб його дурманом можна було напувати,— адже ж обов՚язково має бути вартовий! Навіть собаки немає, щоб підсипати йому снодійного зілля. Джіма, щоправда, прикуто за одну ногу десятифутовим ланцюгом до ніжки його ліжка, але ж то пусте! Досить підняти трохи ліжко, й ланцюг легко зніметься. Дядько Сайлас надто довірливий: надсилає ключа дурноверхому негрові й не доручає нікому стежити за тим негром. Джім міг би давно вже й без нашої допомоги вилізти з халупи просто у віконце, та тільки з десятифутовим ланцюгом на нозі далеко не втечеш! Аж сумно, Геку, так недоладно все виходить,— от досада! Треба самим вигадувати всі труднощі та перешкоди. Ну та нічого не вдієш! Доведеться миритись. В кожному разі, є в тому одна втіха: більше честі вирятувати його з неволі, долаючи труднощі та небезпеки, і якщо вже ніхто тих перешкод не наставив, то ми самі мусимо все те з власної голови добувати. Скажімо, ліхтар. Якщо говорити по правді, треба признатися, що ми собі самі вигадали, нібито робота із звичайним ліхтарем — справа ризикована. Та коли б ми надумалися хоч і цілу процесію зі смолоскипами влаштувати, ніхто тут не звернув би і на неї жодної уваги, я певен. До речі, мені спало дещо на думку: не завадило б пошукати щось таке, з чого можна було б зробити пилку.
— А навіщо нам пилка?
— Як то навіщо пилка? Треба ж відпиляти ніжку в Джімовому ліжкові, щоб зняти з неї ланцюг.
— Та ти ж сам допіру казав, що треба тільки підважити ліжко й ланцюг упаде.
— О-о, це вже дуже схоже на тебе, Геку Фінне! Ти ніяк не можеш відстати від дитячих способів братися до справи. Ти що, ніяких книжок не читав? Ні про барона Тренка, ні про Казанову, ні про Бенвенуто Челліні, ні про Генріха Наваррського — таж їх усіх і не перелічити! Де ж то видано, де чувано, щоб в՚язнів звільняли у такий бабський спосіб? Ні, найкращі авторитети радять у таких випадках перепиляти ніжку і тільки тоді знімати ланцюга, а тирсу проковтнути, щоб ніхто не помітив, а ніжку, там де разпиляно, замастити брудом та салом, щоб найкмітливіший тюремник не запідозрив, що тут щось пиляли,— хай думає, що ніжка ціла-цілісінька. А тієї ночі, коли ти налагодишся тікати, копнеш її ногою — вона й відпаде; тоді знімеш із неї ланцюга — і хода. Більше вже й робити нічого, хіба що закріпити мотузяну драбину на зубчастому мурі, спуститися тією драбиною вниз, упасти у рів і зламати собі ногу — мотузяна драбина на дев՚ятнадцять футів коротша, ніж слід; а там унизу вже чекають на тебе баскі коні та вірні васали, вони підхоплюють тебе, й кладуть упоперек сідла, і мчать до твого рідного Лангедока, чи то Наварри, чи ще там кудись. Оце по-моєму, Геку! Ех, шкода, що під Джімовою халупою немає рову. Ну, та коли стане часу, ми обов՚язково викопаємо й глибокий рів. А я й кажу: