Ми сиділи й чатували коло нього, і нарешті він поворушився, розплющив очі, як звичайно, позирнув на нас і сказав:
— Ого!.. Що це?.. Я вдома?! Як же це? А де ж пліт?
— З ним усе гаразд,— відповів я.
— А з Джімом?
— Також,— сказав я, але не зовсім упевнено. Та він нічого не помітив і провадив далі:
— Дуже добре! Чудово! Тепер ми вдома й цілі та здорові! Виходить, усе скінчилося щасливо. Ти розповів уже тітоньці?
Я хотів був сказати "так", але вона втрутилася в розмову й запитала:
— Про що саме, Сіде?
— Ну, про те, як ми все влаштували.
— Що влаштували?
— Ну, все. Та тільки ж одне й було: як ми звільнили втеклого негра — я і Том.
— Свят, свят, свят!.. Звільнили втек... Ой дитинко ж моя люба, про що ти говориш? Господи, він знову марить!..
— Ні, зовсім я не марю, я знаю, що кажу. Ми його справді звільнили — я і Том. Ми надумалися це зробити й зробили. І ми виконали наш задум якнайкраще!
Том почав розповідати, а тітка його не зупиняла, тільки сиділа й дивилася на нього широко розплющеними очима та слухала, слухала, і я бачив, що мені вже нічого втручатися.
— Атож, тітонько, скільки ми сил доклали! Цілі тижні працювали, година за годиною, та все ночами, поки ви всі спали. Нам довелося для цього й свічки цупити, і простирадло, і сорочку, і вашу сукню, і ложки, і олов՚яні тарілки, і ножі, і грілку, і жорно, і борошно та ще силу всіляких речей. Ви навіть і уявити собі не можете, скільки ми доклали сил, щоб змайструвати пилку, та пера, та написи поробити, та ще всякого багато, і як нам було весело! Ще й довелося нам домовину та інші страховиська малювати, писати анонімні листи від розбійників, по громовідводу вилазити вгору й спускатися вниз, прокопувати підземний хід до халупи, драбину мотузяну зсукати та запекти її в пирозі та пересилати в՚язневі ложки, гвіздки й інші потрібні речі, всунувши їх у вашу кишеню...
— Боже мій, світе!
— ...та напускати в халупку пацюків, змій і павуків, щоб Джім не нудьгував на самоті; а тут іще ви так довго тримали Тома з маслом у капелюсі, що трохи не зіпсували нам усієї справи, бо озброєні сусіди зайшли до халупи раніше, ніж ми встигли забратися звідти; тож ми вилізли мерщій і ну бігти, а вони нас почули та й кинулися за нами навздогін,— отоді мене й улучила куля,— а потім звернули ми з дороги й дали їм пробігти повз нас; а коли налетіли собаки, то їм було нецікаво плигати навколо нас, і вони кинулися в той бік, звідки долинав галас, а ми сіли в човен, і повеслували до плоту, й урятувалися, і Джім здобув собі свободу, і все це зробили ми самі — правда ж, чудово, тітонько?
— Зроду нічого подібного не чула! То, виходить, це ви, шельмівські хлопці, завдали нам такої мороки, геть памороки позабивали та налякали нас усіх мало не до смерті? Ох, аж руки мені сверблять,— так і кортить тут же розуму вам до голови нагнати! Подумати лишень, я тут щоночі... Ну, постривай же, любчику, тільки-но видужаєш, обох почастую березовою кашею!
Том аж сяяв з гордощів, він так радів, що ніяк не міг угамуватися — усе торохтів не вгаваючи; а тітонька раз у раз перебивала його та все сварилася, і обоє вони кричали навперебій — ну справжнє котяче збіговисько; а наостанці вона сказала:
— Ну, гаразд, радій собі! Та гляди, якщо ви знов із ним злигаєтеся...
— Із ким злигаємося? — запитав Том, перестаючи всміхатися й зиркаючи на нас здивовано.
— Із ким? З утеклим негром, звичайно. А з ким же ти думав?
Том глянув на мене суворо й мовив:
— Томе, ти ж мені тільки-но казав, що з ним усе гаразд. Виходить, він не втік?
— Хто? — перепитала тітка Селлі.— Втеклий негр? Та кажу ж тобі, що ні! Його знову впіймали, живого й здорового, і він знову сидить у халупі й сидітиме на хлібі й воді, та ще й у кайданах, поки його забере хазяїн, а ні, то його продадуть з аукціону.
Том відразу підскочив на ліжку, очі йому загорілися, ніздрі заворушилися, неначе зябра.
— Вони не мають ніякого права замикати його! — гукнув він до мене.— Біжи скоріше! Не гай ні хвилини! Звільни його! Він зовсім не раб, він такий же вільний, як і всі люди на землі!
— Що та дитина каже?
— Я кажу щиру правду, тітонько Селлі, і якщо ніхто не піде звільняти Джіма, я піду туди сам! Я знаю його ціле своє життя, і Том також знає. Стара міс Уотсон померла два місяці тому. Їй стало соромно, що вона хотіла продати Джіма в пониззя річки, вона сама це казала; отож вона й відпустила Джіма на волю, зазначивши те в своєму заповіті.
— То навіщо ж було його звільняти, коли він і так уже вільний?
— Ну й запитання! Одразу видно, що ви — жінка, тітонько! А за пригоди ви й забули! Та коли б мені довелося аж по самісіньке горло в крові купатися, я б... Ой господи, тітонько Поллі!
І, щоб я крізь землю пішов, коли вона не стояла тут на порозі, лагідна й задоволена, як ангел.
Тітка Селлі кинулася до неї й почала її обіймати, та так, що трохи їй голови не відірвала, а тоді розридалася; а я зметикував, що під ліжком мені буде безпечніше: скидалося на те, що над нами громадяться чорні хмари й ось-ось ударить грім. Я визирнув, дивлюся, аж тітка Поллі звільнилася нарешті з обіймів тітки Селлі й стоїть та роздивляється на Тома поверх окулярів, а погляд у неї такий, що від нього немов у землю вростаєш. Постояла вона так, а тоді сказала:
— Ти б ліпше відвернувся до стінки, Томе. Я б на твоєму місці також відвернулася.
— Ой лишенько! — зойкнула тітка Селлі.— Та невже ж він так змінився. Це ж не Том, а Сід! Томе... Томе... та де ж це Том подівся? Він же тільки-но був тут, хвилину тому.
— Ти хочеш сказати, де подівся Гек Фінн,— саме це ти хочеш сказати! Стільки років вирощувати такого шибеника, як мій Том, та й не впізнати його з першого ж погляду! Ото було б гарно! А вилазь-но з-під ліжка, Геку Фінне!
Я й виліз. Та тільки геть перепудився.
Тітка Селлі зовсім розгубилася — ну, просто, сказати б, остовпіла. А втім, дядько Сайлас розгубився ще більше, коли увійшов до кімнати й вони розповіли йому все чисто. Він ходив у якомусь тумані, немов з перепою, й цілісінький день ніяк не міг отямитись, і таку виголосив проповідь того вечора, що навіть наймудріша на світі людина і та нічого в ній не второпала б, тож після цього всі почали ставитися до нього з великою пошаною. Ну, а Томова тітка Поллі розповіла їм, хто я та що я, і мені довелося сказати, що я не знав, як викрутитися, коли місіс Фелпс прийняла мене за Тома Сойєра... (тут вона перебила мене й сказала: "Ні, ні, й надалі зви мене тітка Селлі, я вже звикла до цього, то нічого й міняти!") коли тітка Селлі прийняла мене за Тома Сойєра, то я вже мусив стояти на тому й удавати її небожа, бо іншого виходу не було; а Том, я знав, не матиме нічого проти — навпаки, ще й зрадіє, бо воно ж таки, й справді на щось таємниче скидається. Томові ж тільки того й треба, він із того ще й яку цікаву пригоду вимудрує і буде дуже задоволений. Так воно й вийшло: Том видав себе за Сіда та ще й повернув справу так, що мені все минулося щасливо.