Отож, як я вже казав, того ранку ми дочекались, поки всі взялися до своїх справ і в дворі нікого вже не було видно, і аж тоді Том заніс торбу до комірчини, а я тим часом стояв у дворі й чатував. Незабаром він вийшов звідтіль, і ми з ним пішли та посідали на колоди — треба було дещо обміркувати.
— Ну, тепер усе готове,— почав Том,— окрім інструменту; а те легко добути.
— Окрім інструменту?
— Атож.
— А якого інструменту? Навіщо?
— Перш за все, щоб рити землю. Не зубами ж ми будемо землю гризти, га?
— А оті старі заступи та кайла, що є в комірчині, хіба не згодяться для підкопу? — питаю.
Він повернувся до мене й подивився так жалісно, що мені аж сльози на очі навернулися, та й каже:
— Геку Фінне, чи ти коли чув, щоб в՚язні мали заступи й кайла та всяке інше найновіше знаряддя, щоб робити підкопи? Насмілюся спитати, якщо в тебе ще хоч краплиночка здорового глузду лишилася: що ж би то за герой був, отой в՚язень, коли б він тікав так просто? Адже ж після цього лишається тільки одне — дати йому ключа від в՚язничної брами та й ніякої мороки! Заступи, кайла! Овва! Та їх навіть і королям не дають.
— Ну, добре,— кажу,— якщо нам заступи та кайла ні до чого, то що ж нам потрібно?
— Два ножі.
— Щоб копати ними підземний хід під халупою?
— Атож.
— Та що тобі, Томе Сойєре, чи ти не того-го?
— Того-го чи ні — однаково; а так споконвіку заведено, це найпевніший спосіб. І ні про який інший спосіб я й не чував ніколи, а тим часом я поперечитував усі книжки, де розповідається про такі речі. Всі славнозвісні в՚язні, що сидять у казематах, завжди копають підземні ходи ножами; та не в землі, щоб ти знав, як ось тутечки, а в гранітних скелях. А скільки ж то часу треба! Минає тиждень за тижнем... а вони все длубають той камінь!.. Ось, наприклад, один в՚язень, що сидів у підземеллі замку д՚Іф, у Марсельській гавані: він копав та й копав і вийшов на волю саме в такий спосіб; а як ти думаєш, скільки часу все те тривало?
— Звідки я знаю!
— Спробуй-но відгадай!
— Та не знаю я... Місяця півтора?
— Тридцять сім років — і вийшов з-під землі аж у Китаї. Он як буває! Я хотів би, щоб наша фортеця стояла на гранітній скелі!
— Але ж Джім не знає нікого в Китаї.
— Ну то й що? В того в՚язня теж не було там ніяких знайомих. Завжди ти вбік тягнеш, Геку. Не забувай головного!
— Ну, добре, мені однаково, де він вилізе, аби вибрався на волю; думаю, що й Джімові те однаково. І ще одне: Джім надто старий, щоб можна було до нього ножем докопатися. Він і сконає тим часом.
— Не сконає. Невже ти гадаєш, що підкоп у звичайній землі — це те ж саме, що й у кам՚янистому грунті, й копати його доведеться аж тридцять сім років?
— А скільки ж, Томе?
— Ну, ми не можемо тягнути так довго, як воно годиться за приписами, бо ж дядькові Сайласу кожної миті можуть надіслати відповідь з-під Нового Орлеана. Він довідається, що Джім зовсім не звідтіля. Тоді він також щось напише,— може, оголошення про Джіма, чи ще там що... Отже, ми не можемо ризикувати й копати стільки, скільки належить. За правилами треба було б, думаю, копати щонайменше років зо два, та, на жаль, нам доведеться відступитися від тих правил. Невідомо, що далі буде, а тому я радив би зробити так: копати якомога швидше, а потім уявити собі, ніби ми довбали тридцять сім років. Тоді можна буде відразу ж викрасти Джіма і, тільки-но зчиниться ґвалт, влаштувати втечу. Гадаю, що так буде найкраще.
— Ну, в цьому є якийсь глузд,— зрадів я.— Уявити можна що завгодно. Це діло не хитре, і якщо тільки це на заваді, то я можу уявити, що ми цілих сто п՚ятдесят років копали. Та воно й неважко — тільки звикнути до того. Я зараз же дістану два ножі.
— Діставай три,— сказав він,— з одного нам треба буде пилку змайструвати.
— Томе, якщо це не образливо і не протизаконно,— запропонував я,— то попід дашком, за коптильнею, лежить іржава пилка.
Він кинув на мене сумний, розчарований погляд і відповів:
— Тобі, Геку, нічого не втовкмачиш, марна праця! Біжи хутчій та добувай ножі — три, чуєш?
І я побіг.
Розділ XXXVI
Тієї ночі, тільки-но в домі поснули, ми спустилися громовідводом у двір, зачинилися в комірчині, дістали з торби гнилючки й узялися до роботи. Найперше розчистили уздовж підвалини місце, футів на чотири чи п՚ять. Том сказав, що це має бути саме за Джімовим ліжком, тож ми підкопаємося під ліжко, а коли скінчимо роботу, ніхто й не довідається, що там є діра, бо Джімова ковдра звисає мало не до самої землі, й для того, щоб помітити підкоп треба нахилитися, трохи підійняти ковдру, і аж тоді побачиш. Ну, та й заходилися ж ми копати і довбали ножами до самісінької півночі; потомилися, як собаки, ще й руки собі понамулювали, а наслідків не бачили ніяких. Нарешті я не втерпів:
— Слухай, Томе Сойєре, тут не на тридцять сім років роботи, а на всі тридцять вісім.
Він нічого не відповів, лише зітхнув і скоро також кинув роботу. Сидів, щось міркував, і таки довгенько міркував, а тоді й каже:
— Все це даремно, Геку, шкода праці. Якби ж то ми були справжні в՚язні, то могли б копати далі, бо мали б досить часу й не треба було б нікуди поспішати; та й копати довелося б лише кілька хвилин на день, поки заступають варту, так що й руки б ми не намулювали, а підкоп щорік потрошку посувався б, і все робилося б, як того вимагають приписи. Проте тепер ми не можемо длубатися, не кваплячись,— нам же треба поспішати! А якщо ми ще одну ніч покопаємо, доведеться на тиждень роботу кинути, поки руки не загояться, а раніше годі й думати за ножа братися.
— Що ж нам робити, Томе?
— Я тобі зараз скажу. Може, то й неправильно, й не-доброзвичайно, може, й негаразд, і я б на те ніколи й не пішов, але іншого засобу нема: будемо копати підземний хід кайлами, а уявимо собі, що то ножі.
— Оце діло! — зрадів я.— Ну й голова в тебе, Томе Сойєре! Ти все мудріший стаєш і мудріший. Кайло — це ж таки штука, а що там негаразд та неморально, як ти кажеш, то на те чхати. Коли мені спаде на думку викрасти негра, поцупити кавуна чи книжку з недільної школи, я не буду ламати голову, як це треба робити,— я дбатиму тільки про те, щоб досягти своєї мети. Коли мені потрібний негр, кавун чи якась книжка з недільної школи, і кайло найкращий для того засіб, то я кайлом же і відкопаю того негра, чи пак кавуна, чи книжку з недільної школи; а твої знамениті авторитети хай собі обстоюють свою думку, я за них і здохлого пацюка не дам.