— А того, що ви не вмієте душею кривити, як ота негідь. У вас обличчя — наче розгорнена книжка. Кожен може вичитати з нього всі ваші думки, немовби їх там величезними літерами надруковано. Чи ж ви гадаєте, що зможете зустрітися з вашими дядечками? Вони прийдуть сказати вам "добрий ранок", поцілують вас, а ви...
— Ні, ні, це неможливо! Згода, я поїду перед сніданком — так буде краще. А сестри зостануться з ними?
— Атож, про сестер ви не турбуйтеся. Доведеться їм потерпіти ще трошки. А то ці негідники, чого доброго, здогадаються, в чому річ, якщо ви всі разом звідси зникнете. Не слід вам із ними бачитися, ні з вашими сестрами, ані з ким іншим у місті. Якщо хтось із сусідів запитає вас, як ся мають ваші дядечки нині вранці, з вашого обличчя можна буде вичитати все чисто. Ні, ні, рушайте негайно, міс Мері Джейн, а з ними я вже якось упораю цю справу. Я попрошу міс Сьюзен, щоб вона поцілувала за вас дядечків та переказала їм, що ви подалися на кілька годин із дому, щоб трошки відпочити й розвіятись, чи то побачитися з подругою, а вернетеся десь надвечір або завтра вранці.
— Побачитися з подругою — на це я пристаю, але не хочу, щоб за мене з ними цілувалися.
— Гаразд, обійдеться й без поцілунків.
А чому б і не сказати їй цього, нічого поганого в тому немає. Поступитися такою дрібничкою — то клопіт невеликий. Таж кажуть: не все перескакуй, десь і перелазь; і Мері Джейн матиме спокій, і мені це не важко зробити. Тоді я ще додав:
— Я забув про одну штуку — про торбину з грішми.
— Ну що ж, вона в них, і така мене досада бере, тільки-но згадаю, як вона до них потрапила.
— Ні, ви помиляєтесь. Торбини з грішми в них немає.
— А в кого ж вона?
— На жаль, тепер я цього й сам не знаю. Вона була в мене, бо я її в них поцупив; а поцупив я її для того, щоб віддати вам; щоправда, я знаю, де я її сховав, тільки боюся, що її там більше нема. Мені так жаль, міс Мері Джейн, так жаль... Ну просто хтозна-як! Я намагався зробити якнайкраще, їй-богу, намагався! Та мало не вклепався з тими грішми, тож довелося впхнути їх у перше-ліпше місце й мерщій тікати, а місце те зовсім негодяще.
— Ой, покинь ти себе картати, то негаразд так робити, і я тобі цього не дозволяю — ти ж не міг інакше зарадити лихові; виходить, ти не винний. Де ж ти заховав ту торбину?
Я не хотів їй знову нагадувати про її нещастя; крім того, язик мені не повертався розповісти дівчині те, що могло б навіяти їй думку про небіжчика, який лежить у труні з тією торбиною на животі. Отож я трохи помовчав, а тоді й кажу:
— Якщо ви дозволите, міс Мері Джейн, я волію не розповідати вам, куди саме сховав я ті гроші; я напишу вам це на клаптику паперу, і ви зможете прочитати мою записку дорогою до містера Лотропа, якщо ваша ласка. Гаразд?
— О, звичайно.
Отже, я написав: "Я поклав торбину в труну. Вона лежала там, коли ви плакали над небіжчиком уночі. Я стояв за дверима, й мені було дуже вас шкода, міс Мері Джейн".
На очі мені навернулися сльози, коли я згадав, як вона, сама-самісінька, плакала тієї ночі, а підлі негідники, які туману їй пускали і збиралися її пограбувати, висиплялися тут же таки в її власній господі. Згорнувши записку й подаючи її дівчині, я побачив, що і їй на очі набігли сльози; а вона потиснула мені руку міцно-преміцно та й каже:
— На все добре! Я зроблю все так, як ти мені сказав; і, якщо більше тебе не побачу, ніколи тебе не забуду, і думатиму про тебе часто-часто, й молитимуся за тебе! — і вона пішла.
Молитиметься за мене! Я гадаю, коли б вона знала мене ближче, то вибрала б собі, мабуть, якусь легшу роботу. А втім, б՚юсь об заклад, що вона все ж молилася б за мене — таку мала вдачу. В неї стало б духу молитися і за Іуду — ніщо не могло ані злякати її, ані спинити. Кажіть, що хочете, а такої завзятої дівчини, як вона, я ще не бачив; то не дівчина, а кремінь,— так я гадаю. Ви, може, подумаєте, що то я їй язиком мащу? Ба ні, я й справді так думаю. А щодо краси й лагідності — жодна дівчина її не доскочить. Я більш ніколи її не бачив відтоді, як вона причинила за собою двері, виходячи з кімнати; ні, я більш ніколи її не бачив, але не потаю від вас, що думав я про неї багато-багато мільйонів разів, а також і про те, як вона тоді сказала, що молитиметься за мене; і коли б я вірив, що моя молитва піде їй на користь, то молився б за неї до загину.
Мері Джейн вийшла з дому, мабуть, чорним ходом, бо ніхто не бачив, як вона пішла. Коли я здибав Сьюзен і Заячу Губу, то запитав:
— Як звати ваших знайомих, які живуть по той бік річки, що до них ви часом їздите в гості?
Вони відповіли:
— Мало там яких нема! Може, Проктори... найчастіше ми відвідуємо їх.
— Атож, атож, саме це прізвище...— кажу я.— Тю, зовсім вискочило з голови. Ну, то міс Мері Джейн доручила мені переказати вам, що вона подалася до них, і то страх як квапилася — хтось у них заслаб.
— Хто ж саме?
— Не знаю... не пригадую... Проте здається мені, що то...
— Крий боже! Сподіваюся, що не Хенна?
— Мені дуже прикро,— кажу я,— але мушу сказати, що йшлося, здається, саме про Хенну.
— Господи, таж минулого тижня вона була здоровісінька! І тяжко вона занедужала?
— І не кажіть! Міс Мері Джейн розповідала, що від неї не відходили цілу ніч. Навряд чи й протягне кілька годин.
— Жах, хто б міг подумати! На що ж вона слабує?
Нічого кращого не спало мені в ту хвилину на думку, і я бовкнув:
— На завушницю.
— В бабки твоєї завушниця! Не сиділи б над хворим цілісіньку ніч, коли б він заслаб на завушницю.
— Не сиділи б? Овва! Із такою завушницею неодмінно сидять. Ця завушниця якась зовсім нова, нечувана, міс Мері Джейн так казала.
— Що ж у тій завушниці такого нового?
— Та ускладнення якісь, ще й інші халепи.
— Які ж саме халепи?
— Ну, там і кір, і кашлюк, і бешиха, і сухоти, і жовтяниця, і запалення мозку, і... чого там тільки немає!
— Боже мій єдиний! І все те зветься завушниця?
— Так міс Мері Джейн сказала.
— Не розумію, чому ж власне та хвороба зветься завушниця?
— Як чому? Тому що це і є завушниця. Саме з неї хвороба й починається.
— Що ти верзеш? Таж у тому немає ніякого глузду! Уявімо собі, людина забила пальця на нозі, а потім випила отрути, а потім впала в криницю, скрутила в՚язи й розчерепила голову, і хтось прийде й запитає — від чого вона померла, а якийсь йолоп відповість: "А від того, що вона забила собі пальця на нозі". Чи є в тому будь-який глузд? Немає. І в цьому теж ніякого глузду немає, нінайменшого. А ця хвороба заразлива?