— Ні, не говорить.
— А корова?
— І корова не говорить.
— А кицька говорить по-коров՚ячому чи корова — по-котячому?
— Ні, не говорять.
— Так воно й має бути, щоб вони говорили поміж собою по-різному. Правда ж?
— Звісно, що так.
— І так само має бути, щоб кицька й корова говорили не по-нашому?
— Аякже, звісно.
— То чого ж ти забрав собі в голову, що француз не може говорити по-своєму, не так, як ми? Ну що ти мені на це скажеш?
— А кицька хіба людина, Геку?
— Ні.
— Отож і нема потреби, щоб кицька говорила по-людському. А корова хіба людина? Чи, може, вона — кицька?
— Ні, вона не те й не те.
— Ага! Ну, то вона й не повинна говорити ні по-людському, ані по-котячому. А француз — людина?
— Авжеж.
— Тож-бо то й є! То чого ж він, стонадцять чортів йому в печінку, не говорить по-людському? Що ти мені на це скажеш?
Я побачив, що даремно сперечатися з негром. Свого розуму йому не вкладеш. І я замовк.
Розділ XV
Ми думали за три ночі добратися до Каїра, на кордоні штату Іллінойс, де Огайо впадає в Міссісіпі,— саме туди ми й прямували. Ми збиралися продати пліт, пересісти на пароплав і попливти вгору річкою Огайо до вільних штатів, де нам не загрожували ніякі небезпеки.
Ну, а другої ночі впав такий туман, що ми вирішили пристати до зарослого кущами берега, бо то дурне діло пливти у тумані! Та коли я, тримаючи напоготові линву, під՚їхав у човні до тих кущів, то побачив, що нічого підходящого нема — стирчать лише самі тоненькі прутики. Я обмотав линву круг одного кущика, що ріс при березі, але там була бистра течія і пліт мчав так швидко, що вирвав того кущика з корінням і потяг його за собою. Тим часом густий туман повивав геть усе навколо, і мені стало так страшно, що, мабуть, із півхвилини я не міг зрушити з місця, а пліт уже зовсім зник з очей: за двадцять кроків нічого не можна було розібрати. Стрибнувши в човен, я перебіг на корму, схопив весло й почав відштовхуватися від берега. Але човен не рухався з місця. Я так поспішав, що забув його відв՚язати. Я схопився й кинувся відв՚язувати линву, та руки в мене тремтіли від хвилювання, і я довго не міг розв՚язати вузла.
Тільки-но човен мій зрушивсь, я в ту ж мить кинувся навздогін за плотом, тримаючися вздовж узбережної мілини. Все йшло добре, поки тяглася мілина, але вона була всього ярдів шістдесят завдовжки, а далі я вскочив у густий білий туман, де нічого не було видно, і сидів безпорадний, як те сліпе цуценя.
Ну, думаю, далі нічого й веслувати, а то, чого доброго, наскочу на берег або на мілину; довелося сидіти нерухомо й пливти за течією. Але ж і марудно було сидіти, згорнувши руки! Я гукнув і прислухався. Звідкись іздалеку долинув невиразний крик, і мені відразу стало легше на душі. Я помчав стрілою в той бік, та все прислухався, чи знову не пролунає той крик. О — вдруге!.. Виходить, я пливу не на той крик, а збився праворуч. Ще раз!.. Дивлюсь: аж ні — я збився ліворуч і ніяк не міг догнати нашого плоту, бо все кружляв то в один бік, то в другий, а крик увесь час чути просто переді мною.
Ото йолоп, той Джім! — думаю собі. Треба було калатати в пательню, і то гатити безперестанку; а він ніяк не міг здогадатися, й оті проміжки між криками збивали мене з пантелику. Я веслував щодуху і несподівано почув голос позад себе. Тут уже я геть заплутався. Чи то гукає Джім, чи хтось інший, а може, я повернув кругом.
Я кинув весло. Знову чую крик, і знову позад мене, тільки в іншому місці; тепер крик не замовкав, але щоразу міняв своє місце, а я відгукувався, поки голос пролунав знову попереду мене,— отоді я зрозумів, що течія повернула човна носом униз за водою і, виходить, я їду куди слід, якщо це гукає Джім, а не якийсь інший плотар. В тумані я не міг упізнати його голосу, бо тоді все здається якимсь не таким і звучить не так.
Крик не вгавав, і за хвилину я врізався в крутий берег, на якому, мов клубки диму, манячіли величезні дерева. Але течія відкинула мене ліворуч і понесла далі, поміж корчами, де нуртувала вода,— така бистра течія була в тому місці.
Минуло кілька секунд, і густий білий туман знову повив усе навколо, й усі звуки завмерли. Я сидів тихесенько в човні, прислухався, як б՚ється моє серце, і, здається, навіть не дихав, поки воно не відкалатало сотню разів. Нарешті я здогадався, в чому річ, і махнув на все рукою. Цей крутий берег був острів, і Джім обійшов його з другого боку. Це ж не якась мілина, що її можна минути за десять хвилин. На острові розкинувся справжній ліс, який трапляється тільки на великих островах; він був яких п՚ять-шість миль завдовжки й понад півмилі завширшки.
Я принишк у човні, нашорошивши вуха, і просидів тихо, мабуть, хвилин п՚ятнадцять. Течія, звісно, несла мене вниз із швидкістю чотири-п՚ять миль на годину, але того не можна помітити — навпаки, здається, ніби човен стоїть на воді нерухомо; і якщо на мить мигне який корч, то аж дух забиває і не догадуєшся, що це ти сам летиш, а думаєш: ух, та й прудко ж мчить отой корч! Якщо ви гадаєте, що вночі на річці, в густому тумані, не страшно й не почуваєш себе самотнім — спробуйте-но самі, тоді й побачите.
А далі з півгодини я все гукав: гукну, прислухаюсь і знов гукну; аж раптом чую — десь іздалеку долинув відгук; я спробував пливти на той голос, але даремно: відразу ж попав, мабуть, у ціле гніздо острівців, бо невиразно бачив, як вони пролітали з обох боків і часом були так близько один від одного, що тільки вузька протока залишалася між ними, а часом, хоч і не міг побачити, я знав, що десь тут мілина, бо добре чув, як вода плюскається між бережняком та різним сміттям, що його прибило до берега. Отут, серед обмілин, я так заплутався, що вже не чув ніякого крику; спочатку намагався його догнати, але то було ще важче, ніж гнатися за блудним вогником. Я ніколи не думав, що звук може так метатися на всі боки й так швидко й так часто міняти місце.
Мені довелося чотири-п՚ять разів відштовхуватись від берега, щоб не наскочити на острівець; ну, думаю, мабуть, і пліт раз у раз натикається на берег, а то він відплив би від мене так далеко, що не долітало б із нього ніякого крику,— пліт несло швидше, ніж мого човна.