— Туп-туп-туп... Це мерці... Туп-туп-туп... Прийшли по мене... тільки я з ними не піду... О, вони вже тут! Не руште мене... Не руште! Геть руки — вони холодні! Пустіть... Ох, облиште мене, сердешного!
Потім він порачкував по хатині, та все благає мерців, щоб вони його не чіпали; а тоді загорнувся в ковдру, заліз під стіл та все благає, а нарешті як заплаче! Навіть крізь ковдру було чути.
Але за хвилину він викотився з-під столу, зірвався на ноги, мов навіжений, побачив мене і ну за мною ганятися. Він бігав за мною по всій хатині із складеним ножем, узивав мене Ангелом Смерті, кричав, що вб՚є мене і тоді я вже більше не прийду по нього. Я благав його отямитись, казав, що це ж я, Гек; а він тільки страшно реготався та все лаявся, репетував і з прокльонами бігав за мною. Повертаючись, щоб викрутитися від батька й проскочити під його простягненою рукою, я мало не наткнувся на ніж; він ухопив мене ззаду за куртку, і я вже думав, що мені капець, але пощастило вискочити з куртки — тим і врятувався. Скоро він зовсім розкис, сів долі, притулившися спиною до дверей, і сказав, що відпочине яку хвилинку, а потім заріже мене. Підклавши ножа під себе, він додав, що поспить спочатку, набереться сили, а тоді, мовляв, подивиться, чия візьме.
Він і справді скоро задрімав. Тоді я взяв стільця з продушеним сидінням, тихесенько виліз на нього, щоб не було чути, і зняв зі стіни рушницю. Я засунув у неї шомпол, щоб перевірити, чи вона заряджена, потім поклав рушницю на барилко з ріпою, націлився в батька і за барилком став дожидатися, коли він прокинеться. Ох, як же повільно та нудно минав той час!
Розділ VII
— Уставай! Що це ти собі надумав?
Я розплющив очі й оглянувся довкола — все намагався зрозуміти, де я. Сонце вже зійшло — виходить, я таки довго спав. Наді мною стояв батько; обличчя в нього було похмуре, опухле. Він спитав:
— Що це ти надумав з рушницею?
Я збагнув: він анічогісінько не пам՚ятає з того, що витворяв уночі, й відповів:
— Хтось добивався до нас у двері, треба ж було чимось оборонятися.
— А чом же ти мене не збудив?
— Та я пробував, але нічого не вийшло; не зміг вас розштовхати.
— Ну гаразд! Нічого тут стовбичити без діла та теревені розводити! Біжи-но краще на річку та оглянь гачки, чи не впіймалася, бува, яка рибинка на сніданок. Я за хвилину повернуся.
Він одімкнув двері, і я побіг до річки. За водою пливли різні цурупалки, гілля, шматки луб՚я — видно, вода в річці почала прибувати. Ото розкошував би я зараз, якби жив у місті! Під час червневої поводі мені завжди здорово щастило; бо ж, тільки-но вода підіймалася, по річці завжди пливли колоди, шматки плотів — іноді по дванадцять колод разом; тільки й діла, що виловлювати їх з води та продавати на дров՚яні склади та на тартак.
Я йшов берегом, стежачи одним оком, чи не йде батько, а другим поглядаючи на річку,— чи не перепаде, бува, чогось годящого. Коли це раптом бачу, пливе човен, і то який! — футів тринадцять-чотирнадцять завдовжки; мов на крилах летить. Я й не роздягався — плиг у воду головою вниз, мов жаба, і швиденько поплив до човна. Я був певен, що в ньому хтось лежить, притаївшися на самому днищі, бо в нас частенько так жартують: бувало, підпливеш до самого човна, аж тут устає човняр і підіймає тебе на глум. Але цим разом вийшло не так. Човен був і справді порожній, тож я вліз у нього і пригнав до берега. Думаю собі, ото старий зрадіє, як побачить,— адже ж така штукенція варта доларів із десяток. Та коли я підплив до берега, батька ще не було видно, і я погнав човна до вузенької затоки, зарослої диким виноградом та верболозом, і враз мені майнула зовсім інша думка: я вирішив добре того човна заховати, а згодом, коли втечу, замість того щоб блукати по лісі, спущуся річкою миль на п՚ятдесят та поживу собі на одному місці,— ну й чого ото справді тинятися пішки!
Це було зовсім близько від нашої хатини, й мені все здавалося, що йде мій старий, та я все-таки встиг заховати човна; потім обережно визирнув з-за кущів верболозу й побачив старого: він спустився стежкою до річки і саме цілився з рушниці в якогось птаха. Виходить, він нічого не помітив.
Коли батько підійшов до мене, я заклопотано витягував перемета. Він трошки погримав на мене за те, що я так довго вовтужуся, але я збрехав йому, буцімто ненароком шубовснув у річку і через те довго промарудився. Я ж знав: він обов՚язково помітить, що я змок до рубчика, і почне розпитувати. Ми зняли з гачків п՚ять сомів і подалися додому.
Ми обидва натомилися і після сніданку полягали спочити, але я й очей не заплющив — усе метикував, як би його відбити батькові та вдові охоту розшукувати мене; це було б багато певніше, ніж ховатися від них і чекати на щасливий випадок; навряд чи встигну я далеко втекти, поки вони за мною похопляться,— мало що може статися! Думав я, думав, а нічого путящого не надумав; коли це батько устав на хвильку напитися води та й каже:
— Якщо хто-небудь іще колись вештатиметься навколо хати, збуди мене, чуєш? Той чоловік, мабуть, не з добром приходив. Я його застрелю. Гляди ж, збуди мене, якщо він прийде вдруге, чуєш?
Після того він розлігся долі й знову заснув; оті його слова підказали мені, що треба робити. Ну, думаю собі, тепер я все так зметикую, що нікому й на думку не спаде мене розшукувати.
Десь під полудень вийшли ми з батьком знову з хатини і пішли на берег. Вода в річці швидко прибувала й несла з собою багато всякого дерева. Скоро показався шматок плоту — дев՚ять колод, зв՚язаних докупи. Ми погналися за ними човном і підтягли їх до берега. Потім пообідали. Інший на батьковому місці просидів би над річкою цілісінький день, аби лише наловити того колоддя якнайбільше, але мій старий не з таких. Дев՚ять колод за один мах — то для нього було досить; йому заманулося негайно податись до міста і там їх продати. Він замкнув мене, узяв свого човна та й відплив до міста, а того плота потяг на буксирі. Було вже десь близько пів на четверту — я збагнув, що тієї ночі він уже не повернеться додому. Виждав, поки він від пливе подалі, тоді дістав пилку і знову заходився далі пиляти колоду. Перш ніж батько встиг переправитися через річку, я вже вибрався крізь діру на волю; він і його пліт видніли далеко-далеко на воді, немов маленька цятка.