— Скільки учнів ви навчаєте, Електронику? — поцікавився Платон.
— Двадцять вісім.
— Певно, можете й більше?
І він розповів про себе.
Платона навчали різні викладачі, професори й фахівці, зате він давав уроки п'яти тисячам учнів. Багато шкіл були віддалені від нього на десятки й сотні кілометрів, і він ніколи не бачив в обличчя своїх учнів, але знав їх чудово: які в кого здібності, нахили, реакція, хто більше любить математику, хто мови чи креслення, в кого більше відмінних оцінок, в кого посередніх. Часто він відгадував на великій відстані, що хтось має досить хороший настрій, розв'язуючи задачі швидше, ніж звичайно, й заохочував його привітними написами на телеекрані; пустунів та ледарів просив бути уважними, послідовними, терпляче підказував їм шляхи розв'язання задачі, проте оцінював їхню працю суворо.
Таратар запитав Платона, чи всі школи, які він обслуговує, однакові за успішністю, і той відповів, що школи ці дуже різні. Є такі школи, де кожний учень має свою електронну парту, а є школи, де лише одна парта. В більшості шкіл заняття йдуть точно за розкладом. А в деяких зібрані діти, які кинули навчання у звичайних школах, і їм знову прищеплюють смак до навчання; такі учні проводять години занять в музеях, телестудіях, бібліотеках, заводських цехах, у майстернях художників, а коли вони складають екзамен, то звертаються по допомогу до нього, Платона.
Діти з різних класів любили Платона, охоче відповідали на його запитання, іноді довіряли йому свої особисті таємниці. Одна мама запитала якось у Платона:
"Чому люди завоювали різні планети, мають у школі електричних учителів, але не можуть добитися, щоб син слухався батьків?" Платон обіцяв порозмовляти з неслухняним сином, однак при цьому порадив придбати електронного вихователя. Мама лише зітхнула у відповідь: домашній Платон не всім американцям був по кишені.
— А Електроник завжди з нами, — озвався Сергій Сироїжкін. — На уроці, вдома, на вулиці.
— Я радий, що у вас такий прекрасний учитель. Мабуть, на його уроках ідеальна дисципліна, — сказав Платон, присоромивши тих з восьмикласників, хто згадав пропущений урок.
Електроник підвівся з парти, серед тиші сказав:
— Найкращий вчитель у нашій школі — це Семен Миколайович Таратар. А я лише допомагаю йому.
Таратар зніяковів, махнув рукою, тихо промовив:
— Адже ми працюємо разом. Правда, Електронику?
Елекроник мовчав. Усі погляди були спрямовані на нього. А він стояв непорушно і, як здалося Сироїжкіну, навіть зблід.
— Ми працювали разом, — голосно відповів серед тиші Електроник. — Я більше ніколи не буду вашим помічником, Семене Миколайовичу.
Таратар хитав головою, не сприймаючи почутих слів.
— Що таке? — бурмотів він. — Що ти сказав? Я не зовсім зрозумів…
— Я сказав правду, — заявив електронний хлопчик. — Лише зараз я збагнув, що безнадійно застарів. Спасибі вам, містере Платон, за урок.
— Я шкодую, що привів вас до такого висновку, — ввічливо прогудів Платон.
Електроник швидко обернувся, вискочив з класу.
— Електронику! — пронизливо крикнув Сергій і вибіг за другом.
Синя куртка майнула біля ескалатора й зникла. У такі критичні хвилини, як відомо, Електроник обганяв будь-якого чемпіона світу з бігу.
— А все ви винуваті! — крикнув червоний від гніву Сироїжкін класові. — Замучили його своїми розрахунками, запитаннями, репетиціями, генії нещасні! Де його тепер шукати?
Раптовий здогад майнув у нього. Він кинувся до телефону, набрав три одиниці підряд — номер, на який завжди відгукувався Електроник. Телефонна трубка мовчала. Електроник відключився від своїх друзів.
У цю мить радіо в павільйоні оголосило про конкурс комп'ютерів на звання чемпіона виставки. Переможцем буде визнано того, хто зможе принести найбільшу користь людині. Визначає чемпіона авторитетна комісія.
Святковий настрій панував у залі. А учні з восьмого "Б" мали пригнічений вигляд. У Сергія було таке відчуття, ніби сталося непоправне. "Що робити?" — розгублено повторював він.
Тринадцяте квітня.
ЕЛЕКТРОНИК ПОТРІБЕН УСІМ!
Рівно о пів на дев'яту восьмий "Б" зібрався у класі.
Вчора діти об'їздили півміста, розшукуючи Електроника.
Хлопчика, який швидко біг вулицями, бачили багато людей, але куди він подівся, ніхто не знав. Не приходив Електроник і в школу. Без нього кабінет математики мав невеселий вигляд.
Сироїжкін на прохання Таратара розповів, яку задачу розв'язував останнім часом його друг. Вивчав людину, виводив формулу геніальності.
— Формула геніальності? — здивувався Таратар. — Хіба може бути така формула?
— Назву придумав я, — признався Сироїжкін і пояснив: — Ідеться про закони людського мислення, знання яких дасть машині змогу займатися творчістю.
Всі були вражені цим задумом.
— Будемо, продовжувати пошуки, — запропонував Таратар. — У такий відповідальний момент він потребує допомоги й підтримки товаришів. Електроник має знати, що потрібен усім нам!
До класу увірвався захеканий Віктор Смирнов. Він так поспішав, що забув зняти пальто й шапку.
— Де Електроник? — випалив він.
— Ти знайшов його? — стрепенувся Сергій.
— Як це знайшов?!
Вікторові пояснили, що Електроник зник.
— Але ж Електроник мені дуже потрібний, — наполягав Смирнов. — Трапилася неприємна історія. Моя корова жує все підряд…
Віктор роздягнувся, трохи заспокоївся, розповів, що сталося на виставці. Він приїхав туди дуже рано, ледь тільки розвиднілося, і був здивований, помітивши біля вольєра з коровою людей і машини. Люди метушилися, не підходячи, одначе, близько до загорожі, а червоні пожежні машини націлили в небо свої довгі драбини. Над усім цим виднілася гігантська голова з рогами. Надія байдуже поглядала згори на людей.
Не треба було довго розпитувати, щоб дізнатися, що за ніч корова зжувала півстіни павільйону й два дерева у дворі, а потім відкусила здоровенний шматок драбини в необережної пожежної машини. Бетон, скло, деревина, сталь — все було по зубах Надії. Зараз вона жувала металеву драбину.
Винахідник так перелякався, побачивши це, що побіг шукати Електроника.
— Він, тільки він знає, як її спинити, — повторював біолог. — Він з Рессі радився… Що тепер буде?
— Їдьмо на виставку! — сказав Таратар.