Ще вчора увечері корова була не набагато більша за звичайну корову, в гаражі лежали коробки з пластівцями, кілька старих автомобільних покришок, тюки з пресованим сіном.
Зараз гараж був порожній і чистий, ніби вилизаний величезним язиком. Як видно, в корови розгулявся апетит, вона не залишила навіть клаптика паперу, а сама стала завбільшки з грузовик. Ні, мабуть, ще більша — з тролейбус!..
Приятель Віктора кліпав очима, не розуміючи, як це за три дні з привезеного в каструлі маляти виросло таке страховисько.
Корова була чудова: біла, з чорними плямами й войовничо піднятими рогами, — неначе вирізьблена з мармуру. Вона дивилася на свого володаря.
— Тягни драбину, Олег! — крикнув Смирнов приятелеві й розмотав на землі вірьовку.
Він приставив драбину до стіни, забрався майже під самий дах і звідти накинув вірьовку на могутню шию тварини. Зав'язав вузол, злегка сіпнув за вірьовку. Корова спокійно рушила за хазяїном, немов усе життя ходила на прив'язі.
Олег завів мотоцикл і на малій швидкості провів Віктора з коровою до шосе. До міста було п'ять кілометрів. Олег побажав щасливої дороги й покотив до школи.
Хлопчик ішов узбіччям, корова за його спиною займала майже половину шосейного полотна. Смирнов боявся, що машини своїм ревом злякають тварину. Але корова не проявляла до техніки ніякої цікавості. Навпаки, цікавість проявляли всі проїжджі. Машини, наздоганяючи корову, різко гальмували, деякий час їхали поряд, потім знову набирали швидкість. Позаду плентала юрба дітлахів та роззяв.
Біолог твердо вирішив не відповідати ні на які запитання, щоб не збитися з дороги, — цікаві все дізнаються на виставці. А кожний, хто побачив тварину, не міг не висловитися. Хлопчакам найбільше хотілося дізнатися, що буде, як така коровенція піддасть іззаду рогами.
Віктор пишався своїм винаходом, лише один раз він розізлився, коли якийсь хлопчак, випірнувши з юрби, проспівав, кривляючись:
Корова, корова —
Яка ж ти здорова!
Люблю тебе, ря-бень-ка.
Люблю тебе, гарнень-ка…
— Замовкни, — суворо мовив йому винахідник. — Зараз узнаєш "рябеньку"…
Корова, неначе зрозумівши хазяїна, грізно хитнула рогами, й насмішника як вітром здуло.
— Розумна, — одностайно вирішили глядачі.
Біля міської межі, якраз на схрещенні двох шосе, пролунав застережливий голос із репродуктора:
— Хлопчикові з коровою зупинитися!
Цікавих додалося.
Підлетів жовтий міліцейський мотоцикл. Сержант зліз із сидіння, повільно обвів поглядом тварину, віддав Вікторові честь.
— Куди прямуєте, громадянине?
— На Виставку досягнень народного господарства, — відповів Віктор. — Рекордсменка!
— Добре, — сказав сержант. — Будете іти за мною. По місту не так просто її провести. — І нагнувся до восьмикласника: — А як звати?
— Мене? Смирнов Віктор.
— Дуже приємно, — усміхнувся сержант. — А її?
— Надія, — несподівано для себе сказав Смирнов.
Ім'я винаходові було дано.
— Надя, значить, — широко усміхнувся сержант.
— Не в тому розумінні, — поправив винахідник. — Це моя надія. — Більше він нічого не став пояснювати.
— Ясно. — Сержант знову перейшов на офіційний тон. — Яка висота?
— Висота чого? — не зрозумів Віктор.
— До кінчика рога, — пояснив міліціонер. — Мости, дроти й інше мають допустиму висоту.
— Не знаю, не міряв.
— Будемо рухатися якомога обережніше, — попередив сержант і викликав по рації другого мотоцикліста.
В супроводі почесного ескорту експонат просувався до виставки. Слід зазначити, що гігантська тварина ні разу не зупинилася перед червоним світлом; потоки машин і пішоходів, трамваї та тролейбуси — всі давали дорогу Надії. Пішоходи розглядали поважну корову на значній відстані. Пасажири липли до шибок. Діти верещали від захоплення, спостерігаючи, як коров'ячі роги мало не зачіпають тролейбусних дротів.
На виставці чергові заздалегідь відчинили головні ворота: видно, й тут спрацювала міліцейська рація. В супроводі великої юрби цікавих хлопчик з коровою слідом за мотоциклом попрямував до павільйону "Тваринництво".
Він не помітив, як до натовпу вболівальників приєднався його батько. Віктор був в чудовому настрої і насвистував пісеньку того самого парубійка: "Люблю тебе, гарненька…" Біля павільйону з різьбленими вежками Віктор припнув Надію до стовбура дерева й подякував сержантам за допомогу. Натовп розмістився біля павільйону півколом, обговорюючи незвичайні дані тварини. Навіть продавці позалишали свої лотки з пиріжками й морозивом — які вже тут покупці!
Директор павільйону потиснув Вікторові руку, привітав його з рекордним екземпляром, заздалегідь пообіцявши медаль виставки. Потім він заклопотано обійшов корову, прикидаючи на око розміри.
Віктор торжествував: "Тепер не відкрутитеся… Он скільки свідків…" Він зазначив про себе, що появився заповзятливий фотограф, який знімав його Надію з різних точок.
— Але де я візьму приміщення для такого експонату? — сказав директор, повернувшись до Віктора. — В мене немає вільної території. Адже їй потрібно…
Він не встиг закінчити фразу, так і закляк з відкритим ротом, бо корова несподівано відкусила вершечок тополі й захрумтіла гілками. Тиша стояла така, що хрумкіт було чути на всій площі. Цієї хвилини й підключився до телекамери на виставці Електроник.
Тополині гілки, видно, викликали страшенний апетит.
Надія втягнула чорними ніздрями повітря, гучно зітхнула, ніби виражаючи свій жаль, і, нагнувши голову, схопила міцними зубами фанерний лоток з пиріжками. Продавець підскочив на місці й, почувши тріск фанери, метнувся убік, а корова немов легку пушинку підхопила вже лоток з морозивом.
Натовп захвилювався. Директор запитально дивився на Віктора. Винахідник сміливо підійшов, узявся за кінець вірьовки.
— Спокійно, Надіє, — сказав він. — Я розумію, що ти хочеш їсти.
Роги застигли в чеканні.
— Чи не можна трохи кукурудзяних пластівців? — голосно запитав Віктор. — Або сіна…
— Сіна! Сіна! — закричав директор так, немов від цих слів залежало все його життя.
Невдовзі маленький трактор привіз на площу платформу з тюками сіна.
Надія неквапливо заходилася снідати.
Хтось торкнув Віктора за плече. Він обернувся і зрадів, побачивши батька: