— Слухайте, кадете Біґлер, я сподіваюсь, що вас учили відповідати на запитання свого начальника?
— Звичайно, — сказав кадет Біґлер, — в статуті є таке місце, але треба все ж таки спочатку розглянути, в якому стосунку ми перебуваємо один до одного.
Оскільки мені відомо, мене ще нікуди не приділили, і тому не може бути й мови про мою безпосередню підлеглість вам, пане поручнику. Найважливіше, однак, те,
що відповідати на запитання старших офіцерів обов'язково, але тільки в тих випадках, коли вони стосуються службових справ. Ми з вами обидва сидимо в автомобілі й не являємо собою жодної бойової одиниці, що бере участь у якійсь певній воєнній операції. Між нами не існує жодних службових стосунків. Ми обидва їдемо до своїх підрозділів, і відповідь на ваше запитання: чи не хотів я сказати, що ви обжерлися, пане поручнику, — аж ні в якому разі не була б службовою.
— Ви вже скінчили? — заверещав поручник Дуб. — Ви...
— Так, — твердим голосом заявив кадет Біґлер, — і не забудьте, пане поручнику, те, що між нами сталося, очевидно, розглядатиме офіцерський суд честі.
Поручник Дуб майже знепритомнів від злості й шаленства. Він, коли, було, розхвилюється, починав говорити ще більші дурниці й нісенітниці, ніж тоді, коли був спокійний. Тому він пробурмотів:
— Вашу справу вирішуватиме військовий трибунал.
Кадет Біґлер, скориставшись цією нагодою, щоб зовсім добити поручника Дуба, сказав йому дуже приязним тоном:
— Ти, колего, жартуєш.
Поручник Дуб гукнув шоферові, щоб той зупинив машину.
— Один з нас мусить іти пішки, — забелькотів він.
— Я їду, — відповів на це спокійно кадет Біґлер. — А ти, колего, роби як знаєш.
— Їдьте далі, — немов у нестямі загорлав поручник Дуб шоферові й загорнувся, сповнений гідності, в тогу мовчання, як Юлій Цезар, коли до нього наблизилися змовники зі стилетами, щоб його заколоти.
Так вони приїхали до Золтанця, де натрапили на сліди свого батальйону.
* * *
Саме тоді, як поручник Дуб і кадет Біґлер сперечалися на сходах, чи має право ще нікуди не приділений кадет претендувати на ліверну ковбасу з тієї кількості, яка припадає на офіцерів окремих рот, внизу в кухні всі вже понаїдались, порозлягалися на широких ослонах і варнякали про всяку всячину, пахкаючи при цьому з люльок, як пароплави.
Кухар Юрайда оголосив:
— Я сьогодні, щоб ви знали, зробив надзвичайний винахід. Гадаю, це призведе до певного перевороту в куховарстві. Ти, Ванеку, певно, знаєш, що в цьому проклятому селі ніде не можна було дістати майорану для ліверних ковбасок.
— Herba majoranae 1, — сказав фельдфебель-рахівник Ванек, пригадавши свою аптекарську професію.
1 Зілля майорану (лат.).
— Важко збагнути, — вів Юрайда далі, — як людський розум примудряється за найскрутніших умов знаходити найрізноманітніші можливості. Перед ним тоді немов відкриваються нові обрії, і він починає винаходити найнеймовірніші речі, про які людству доти й не снилося... Отже, шукаю я по всіх хатах майоран, бігаю, розпитую, пояснюю, що воно й до чого...
— Тобі треба було описати його запах, — озвався з лавки Швейк, — ти повинен був сказати, що майоран пахне, як пляшечка з чорнилом, коли його понюхати в тихій алеї квітучих акацій на пагорбі в Богдальці біля Праги...
— Швейку, — перебив його благально однорічник Марек, — дозволь Юрайді скінчити.
Юрайда розповідав далі:
— В одній хаті я зустрів старого вояка з часів окупації Боснії та Герцеґовини.
Він відбував уланом військову службу в Пардубіцях і ще до сьогодні не забув почеському. Він почав зі мною сперечатися, що в Чехії у ліверні ковбаски кладуть не майоран, а ромен. Я справді вже не знав, що робити, бо кожна розумна і неупереджена людина мусить вважати майоран королем усіх прянощів, які тільки додаються до ліверних ковбас. Треба було на швидкуруч знайти таку заміну, яка б додала ковбасам особливого гострого смаку. І ось я знайшов у одній хаті під образом якогось святого весільний віночок з мирта. Це було в хаті молодого подружжя, і тому гілочки мирта у віночку були зовсім свіжі. Я й додав цього мирта до ліверних ковбас; звичайно, весільний віночок я мусив тричі парити в окропі, щоб листочки пом'якшали і втратили надто гострий запах і присмак.
Зрозуміло, коли я забирав цей весільний миртовий віночок для ліверних ковбас, було багато плачу, мовляв, за таке блюзнірство — бо цей віночок був посвячений — мене влучить перша куля. Ви ж їли мою ліверну юшку, і ніхто з вас не розчовпав, що пахне не майораном, а миртом.
— В Їндржиховім Градці, — обізвався Швейк, — був колись ковбасник Иозеф Лінек.
У нього на полиці стояли дві коробки. В одній була мішанина, всякого коріння, яке він додавав до ліверних ковбасок та кров'янок, а в другій — порошок від паразитів, бо ковбасник уже кілька разів переконувався, що його покупці разом з ковбасами хрумкають то блощиць, то прусаків. Щодо блощиць, то вони, як завжди казав ковбасник, мають присмак гіркого мигдалю, який кладуть до кексу, а ось прусаки в ковбасах смердять, як стара запліснявіла біблія. Тому він завжди приділяв багато уваги чистоті й порядку в своїй ковбасні і всюди сипав той порошок від паразитів. Якось одного разу готував він кров'яну ковбасу і як на гріх мав саме на той час нежить. Ухопив він ту коробку з порошком від паразитів і всипав у фарш. Так щоб ви знали, відтоді в Їндржиховому Градці за кров'яними ковбасками ходили тільки до Лінека, люди просто валом валили до його крамниці, а він був людина розумна, здогадався, що вся справа в тому порошку від паразитів, і почав замовляти цілі ящики того порошку, заздалегідь попросивши фірму, в якої той товар купував, писати на ящиках: "Індійське коріння". Це була його таємниця, і з нею він зійшов у могилу. А найцікавіше було ось що: з тих домів, які купували в нього ковбаски, повтікали геть усі прусаки й блощиці. Відтоді Їндржихів Градець належить до найчистіших міст у всій Чехії.
— Ти вже скінчив? — спитав однорічник Марек. Він, мабуть, хотів також втрутитися в розмову,
— Про це я вже скінчив, — відповів Швейк, — але такий самий випадок стався в Бескидах. Та про нього я вам розповім, аж коли підемо в бій.