Лікар Грінштейн знову став у бойову позу і виголосив довгу промову. В нього немов камінь з серця спав, коли гості вже пішли. Купа обгризених кісток підтвердила його думку про невиправність пацієнтів.
— Солдати, — почав він, — коли б ви мали хоч трохи розуму, ви б не чіпали цього, а сказали б собі: "Якщо ми це зжеремо, то старший лікар нам не повірить, ніби ми тяжко хворі". Ви самі довели, що не цінуєте моєї доброти. Я промиваю вам шлунок, ставлю клізми, намагаюся тримати вас на суворій дієті, а ви замість вдячності набиваєте свої кендюхи аж по саму зав'язку. Чи, може, ви хочете захворіти на катар шлунка? Не вийде. Раніше ніж ваш шлунок спробує все це перетравити, я вам вичищу його так ґрунтовно, що будете згадувати про це до самої смерті та ще й дітям своїм розповідатимете, як ви одного дня пожерли курчат та напхалися різними іншими ласощами і як усі ті лагоминки не втримались у вашому шлунку й чверть години, бо їх викачали. Отже, гайда тепер за мною, запам'ятайте, я не такий віслюк, як ви, а трохи мудріший, ніж усі ви разом. Крім того, повідомляю, що завтра ж пришлю до вас комісію, бо ви вже довгенько валяєтеся тут, а тим часом ніхто з вас не хворий. Ви це щойно самі довели, засмітивши собі шлунки протягом якихось п'яти хвилин... Кроком руш!
Коли дійшла черга до Швейка, лікар Грінштейн глянув на нього, і спогад про сьогоднішні таємничі відвідини примусив його спитати:
— Ви знаєте пані баронесу?
— Я її незаконнонароджений син, — спокійно відповів Швейк. — Маленьким вона мене кинула, а тепер знову знайшла...
Лікар Грінштейн лаконічно сказав:
— В такому разі поставте Швейкові ще одну клізму.
Ввечері на ліжках було сумно. Кілька годин тому шлунки в усіх були наповнені різними добрими й смачними речами, а тепер там хлюпав лише ріденький чайок із скибочкою хліба.
Номер двадцять перший біля вікна промовив:
— А чи повірите, друзі, що я люблю смажених курчат більш, ніж печених?
Хтось пробурчав:
— Всипте йому!
Але після невдалого частування всі так ослабли, що ніхто навіть не ворухнувся.
Лікар Грінштейн дотримав слова: перед полуднем прийшло кілька військових лікарів з горезвісної комісії.
Вони йшли повагом повз ряди ліжок, і було лише чути: "Покажіть язик!"
Швейк так висолопив язика, що його обличчя скорчилося в кумедну гримасу, а очі самі заплющились.
— Насмілюсь доповісти, пане штаб-лікарю, далі язик уже не вистромлюється.
Між Швейком і комісією зав'язалася цікава розмова, Швейк запевняв, що зробив це зауваження, боячись, аби лікарі не подумали, ніби він ховає від них язик.
Члени комісії діаметрально розійшлися в своїх думках щодо Швейка.
Половина з них запевняли, що Швейк — це "ein bloder Kerl" 1, а друга — що він падлюка, який глузує з військової служби.
— Чорт вас побери! — заверещав на Швейка голова комісії. — Ми вас виведемо на чисту воду!
Швейк дивився на комісію з божественним спокоєм невинної дитини.
Старший штаб-лікар підступив до нього впритул:
— Я б хотів знати, про що ви, морська свиня, зараз думаєте?
— Насмілюсь доповісти, я взагалі ні про що не думаю.
— Himmeldonnerwetter! 2 — вигукнув один з членів комісії, брязнувши шаблею. — Отже, він взагалі не думає. А чому ж ви, сіамський слоне, не думаєте?
— Насмілюсь доповісти, я тому не думаю, що на військовій службі солдатам думати заборонено. Коли я свого часу служив у дев'яносто першому полку, нам наш пан капітан завжди казав: "Солдат не повинен думати сам. За нього думає начальство.
Як тільки солдат починає думати, то це вже не солдат, а якийсь вошивий цивільний. Думання не призведе..."
— Заткніть пельку! — люто перепинив Швейка голова комісії. — Ми про вас уже маємо інформацію. Der Kerl meint, man wird glauben, er sei ein wirklicher Idiot...3 Ви не ідіот, Швейку, ви хитра бестія, пройдисвіт, хуліган, падлюка.
— Насмілюсь доповісти, розумію.
— Я вже сказав вам, щоб ви заткнули пельку, чули?
— Насмілюсь доповісти, я чув, "заткнути пельку".
— Himmelherrgott! 4 Ну й мовчіть, коли я вам наказав, ви ж добре знаєте, що вам не дозволено патякати.
— Насмілюсь доповісти, я знаю, що "мені не дозволено патякати".
1 Ідіот (нім.).
2 Грім побий! (Нім.)
3 Він думає, що хтось повірить, ніби він справді ідіот... (Нім.)
4 Хай вам чорт! (Нім.)
Пани офіцери перезирнулись і покликали фельдфебеля.
— Оцього, — сказав старший штаб-лікар, показуючи Швейка, — відведіть униз до канцелярії і почекайте нашу реляцію та рапорт. В гарнізонній тюрмі йому це патякання виб'ють з голови. Хлоп здоровий, як бик, а симулює, і до того ще патякає і глузує зі свого начальства. Він думає, що ми тут для забавки, а військова служба — це жарт і смішки. Там, у гарнізоні, вам, Швейку, покажуть, що військова служба — це не собаче весілля.
Швейк пішов з фельдфебелем до канцелярії і дорогою через подвір'я мугикав під ніс:
Я собі вже змалку думав,
Що війна — це жарт,
Повоюю тиждень, може, зо два тижні,
Та й вернусь назад.
В той час, як у канцелярії черговий офіцер горлав на Швейка, що таких, як він, Швейк, треба розстрілювати, нагорі в лазаретних палатах комісія мордувала симулянтів. Із сімдесяти пацієнтів врятувалися тільки двоє. Один був без ноги:
відірвало гранатою, а другий маз справжню костоїду. Лише ці не почули слівця "tauglich", а решта, в тому числі й троє вмираючих сухотників, були визнані придатними до військової служби.
Старший штаб-лікар не проминув нагоди виголосити промову. Його промова була пересипана найрізноманітнішими лайками, але щодо змісту — дуже коротка. Всі вони — худоба і лайно, та коли відважно воюватимуть за найяснішого цісаря, знову зможуть повернутися до людського суспільства, і тоді після війни їм навіть простять їхню спробу симулювати і відкрутитися від фронту. А втім, щодо нього, лікаря, то він у це не вірить, бо певен, — усіх їх чекає зашморг.
Якийсь молоденький військовий лікар з чистою і не зіпсутою поки що душею попросив у старшого штаб-лікаря слова. Його промова відрізнялася від промови начальника оптимізмом і наївністю. Говорив він по-німецькому.
Цей молодик довго розводився про те, що кожен, хто покине лазарет, аби повернутися до своїх полків на фронт, повинен бути переможцем і рицарем. Він переконаний, — усі вони вправно володітимуть зброєю на полі бою і будуть чесні в усіх справах, як воєнних, так і приватних. Вони будуть непереможними воїнами і завжди пам'ятатимуть про славу Радецького та принца Євгенія Савойського. Своєю кров'ю вони, мовляв, поллють поля слави монархії і переможно докінчать завдання поставлене перед ними історією. Сміло, відважно, нехтуючи своїм життям, кинуться вони вперед під пошарпаними прапорами своїх полків до нової слави й нових перемог.