Коли він вийшов із світлиці, тьмяно освітленої невеличкою гасовою лампочкою під образом якогось скуленого, немов каліка, святого, Ходоунський зненацька вигукнув:
— А де це пропав наш Балоун?
Але не встигли вони роздивитись, як за піччю тихенько відчинилися дверцята, які з комори кудись вели, і в них просунувся Балоун. Він розглянувся навколо, чи немає старости, і сказав гугнявим голосом, немовби мав страшний нежить:
— Ига бгув уге в кгомогі, щось там нгадибав і нгабгав до гота, а тгепег мгені це все льгипне дго пгіднебіння, Воно нгі сголоне, нгі сголодке, цге тгісто.
Фельдфебель-рахівник Ванек спрямував на нього світло електричного ліхтарика, і всі переконалися, що в житті їм не доводилось бачити такого замурзаного австрійського солдата. Вони перелякалися, помітивши, що мундир на Балоунові так роздувся, немовби він був на останньому місяці вагітності.
— Що з тобою сталося, Балоуне? — співчутливо спитав Швейк, штурхаючи його в роздутий живіт.
— Це — охігки, — харчав Балоун, давлячись тістом, яке не проходило ні туди ні сюди. — Обережно, це солоні охігки. Я на скогу гуку з'їв тхи, а гешту пгиніс вам.
Балоун почав витягати з-за пазухи огірок за огірком і роздавати їх.
На порозі виринув староста з ліхтарем. Побачивши цю сценку, він перехрестився і заскиглив:
— Москалі забирали, і наші забирають!
Всі вирушили в село в супроводі зграї собак. Вони вперто трималися навколо Балоуна і тяглися до його штанів, де Балоун заховав у кишеню шматок сала, також здобутого в коморі, його він, проте, з жадібності зрадливо затаїв від товаришів.
— Що це біля тебе так собаки упадають? — поцікавився Швейк.
Балоун по довгому роздумі відповів:
— Вони в мені добру людину чують.
Однак не сказав, що притримує рукою в кишені сало і саме тому один пес раз по раз хапає його зубами за руку.
Під час пошуків квартир виявилося, що Лісковець — дуже велике село, але справді до краю висмоктане війною. Хоч воно й не потерпіло від пожеж, — обидві воюючі сторони якимось чудом не втягли його в сферу воєнних операцій, — але саме тут розмістилась людність зовсім знищених сіл Хирова, Грабова і Голублі.
По деяких хатах жило до восьми родин. Грабіжницька війна, одна з фаз якої прошуміла над ними, як дикі хвилі повені, штовхнула їх у безпросвітні злидні.
Довелося розмістити роту в невеличкій зруйнованій ґуральні на другому кінці села, там у бродильні вмістилася лише половина роти. Решту по десять чоловік розташували в кількох садибах, куди заможні шляхтичі не пускали бідну голоту, яку війна позбавила своєї землі. Штаб роти з усіма офіцерами, фельдфебелем-рахівником Ванеком, з денщиками, телефоністами, санітарами, кухарями і Швейком оселився в будинку місцевого священика, який також не впустив до себе ані одної зубожілої родини з околиці, тому й мав досить вільного місця.
Це був високий, сухорлявий літній чоловік у вилинялій і засмальцьованій сутані.
Він зі скнарості майже нічого не їв. Батько виховував його у страшній ненависті до росіян, однак цю ненависть немов корова язиком злизала після відступу росіян, коли в село прийшли австрійські війська. Вони пожерли всіх його гусей і курей, яких росіяни не чіпали, хоч у нього й мешкало кілька бородатих забайкальських козаків.
Коли ж до села вступили угорці й вибрали з вуликів увесь мед, він ще більш розсердився на австрійські війська. Тепер він з великою ненавистю дивився на своїх несподіваних гостей, і йому справляло велику приємність ходити навколо них і, знизуючи плечима, повторювати:
— Нічого не маю, я абсолютний жебрак. Ви, панове, не знайдете у мене й скибки хліба.
Найсмутніша міна при цьому була в Балоуна. Він трохи не розрюмсався над такою нуждою. В його голові безнастанно мріло неясне уявлення про якогось підсвинка, золотава шкірка якого хрумкає на зубах і смачно пахне. Балоун весь час дрімав у кухні отця духовного, куди інколи заглядав сухорлявий високий підліток, що був водночас і наймитом, і кухарем. Він дістав суворий наказ слідкувати, щоб з кухні, боронь боже, чого-небудь не поцупили.
Балоун і в кухні нічого не знайшов, крім папірця з кмином, що лежав на сільничці, він миттю всипав той кмин собі в рот. Пахощі кмину пробудили в нього смакові галюцинації про підсвинка. На подвір'ї невеличкої ґуральні за будинком священика горіли вогні під казанами польової кухні, кипіла вода, але в тій воді нічого не варилося.
Фельдфебель-рахівник з кухарем оббігали все село, марно намагаючись роздобути десь свиню. Всюди діставали ту ж саму відповідь: москалі все з'їли й усе забрали.
Розбудили також єврея в корчмі, який почав рвати на собі пейси й висловлювати жаль, що не може панам солдатам прислужитися, а нарешті причепився до них, щоб вони купили в нього стару, столітню корову, суху здохлятину: самі кістки та шкура. Зажадав за неї скажені гроші, рвав бороду і божився, що такої корови не знайдуть у цілій Галичині, в цілій Австрії й Німеччині, в цілій Європі й на цілому світі. Він скиглив, плакав і бив себе в груди, мовляв, це найжирніша з корів, які будьколи з волі Єгови з'являлися на світ божий. Він клявся всіма прадідами, що подивитись на цю корову приїздять аж з Волочиська, про цю корову говорять в усій країні, як про казку, що це, власне, не корова, а найгладший бугай. На завершення він упав перед ними навколішки і, обнімаючи коліна то одного, то другого, репетував: — Краще забийте старого бідного єврея, але без корови не йдіть!
Він своїм виттям так усіх спантеличив, що вони, зрештою, потягли це бидло, яким погребував би навіть і шкуродер, до польової кухні. Потім єврей ще довго, коли вже гроші були у нього в кишені, плакав та бідкався, буцімто його зовсім загубили, знищили, що він сам себе пограбував, продавши за безцінь таку прекрасну корову. Він благав повісити його, бо на старості утнув таку дурницю, через яку його предки в домовинах перевертаються.
Покачавшись іще трохи в поросі, він ураз обтрусив із себе весь жаль, пішов додому і там у комірчині сказав своїй жінці: — Elsa, lebn 1, солдати дурні, як чобіт, а твій Натан мудрий.
1 Ельзо, життя моє (евр.).
З коровою було багато клопоту. Часом здавалося, що її взагалі не можна оббілувати. Коли почали здирати шкуру, вона в кількох місцях прорвалася, і під нею показалися м'язи, скручені, як висохлі корабельні линви. Тим часом звідкись притягли мішок картоплі і, втративши всяку надію на успіх, почали варити ці сухожилля та кістки, а поруч у малій кухні кухар у цілковитому розпачі готував офіцерський обід з куснів цього кістяка. Ця злощасна корова, якщо взагалі так можна назвати цей витвір природи, надовго закарбувалася в пам'яті всієї роти, і майже з певністю можна сказати, що, якби перед Сокальською битвою командири нагадали солдатам про лісковецьку корову, вся одинадцята рота з грізним ревом і страшною люттю кинулася б з баґнетами на ворога.