"Гав-гав-гав-гав-гав", — і знову поволі, і так без упину. Витримали вже понад три тижні. Я спочатку теж хотів удати божевільного, що з'їхав з глузду на релігійному ґрунті, і збирався проповідувати про непогрішність папи римського, але кінець кінцем за п'ятнадцять крон роздобув у одного перукаря з Малої Страни рак шлунка.
— А я знаю одного сажотруса із Бржевнова, — додав інший хворий, — той вам за десять крон викличе хіба ж таку гарячку, з вікна вистрибнете.
— Це дурниці! — сказав другий. — У Вршовіцях є одна повитуха, то вона за двадцять крон так вправно викрутить вам ногу, що лишитеся калікою аж до смерті.
— Мені викрутили ногу за п'ятірку, — почувся голос із ліжка під вікном, — за п'ять крон і три кухлі пива.
— Мені моя хвороба коштує вже понад дві сотні, — заявив його сусід, висхлий, як тичка, — назвіть мені яку хочете отруту, якої б я ще не приймав. Не знайдете! Я живий склад отрут. Я вже пив сулему, вдихав ртутну пару, хрупав миш'як, курив опій, пив настоянку опію, посипав хліб морфієм, ковтав стрихнін, заливався розчином фосфору в сірковуглеці й пікриновою кислотою. Я зіпсував собі печінку, легені, нирки, жовч, мозок, серце і кишки. Ніхто вже не збагне тепер, яка в мене хвороба.
— Найкраще, — пояснив хтось біля дверей, — впорснути собі гасу під шкіру на руці. Моєму небожеві пощастило: йому відрізали руку по лікоть, він спекався війни і має спокій.
— Ось бачите, — сказав Швейк, — все це кожен мусить витерпіти заради найяснішого монарха. І промивання шлунка, і клізму. Коли я свого часу служив у полку, не раз бувало куди гірше. Хворого в'язали головою до ніг і кидали до буцеґарні, хай там собі одклигує. Ніяких ліжок з матрацами або плювальниць, як оце тут маємо, не було. Голі нари, а на них лежали недужі. Якось у одного був найсправжнісінький тиф, а в його сусіда чорна віспа. Обох прив'язали головами до ніг, а полковий лікар гатив їх ногою в живіт, ви, мовляв, сякі-такі симулянти.
Потім, коли обидва від таких ліків на той світ пішли, ця історія дійшла до парламенту і потрапила в газети. Нам одразу ж заборонили читати таку пресу і перетрусили наші скриньки, чи, бува, немає в нас цих газет. А що мені в житті, хоч полу ріж, від напасті не втекти, то в кого їх могли знайти, як не в мене?!
Повели мене до командира полку, а наш полковник такий був телепень, дай йому господи царство небесне, як почав, і "стій, — каже, — струнко", і "кажи, хто це писав до тих газет", і "я тобі, як не скажеш, роздеру рота від вуха до вуха і запроторю в тюрму, там і почорнієш". Потім ще прийшов полковий лікар та як почав вимахувати мені кулаком перед носом і кричати: "Sie verfluchter Hund, Sie schabiges Wesen, Sie ungluckliches Mistvieh! 1 Соціалісте паршивий!"
1 Ви, проклятий собако, підле створіння, нещасна худобино! (Нім.)
А я дивлюся просто у вічі, ані морг, і мовчу. Праву руку під козирок, а ліву випростав по шву. Бігали вони навколо мене, як собаки, гавкали на мене, а я ні слова: віддаю честь та тримаю ліву руку по шву. Казилися вони щось із півгодини.
Наприкінці підбіг до мене полковник і як верескне: "Ти ідіот чи не ідіот?" — "Насмілюсь доповісти, пане полковнику, я ідіот". — "Двадцять один день суворого арешту за ідіотизм, двічі на тиждень без їжі, місяць казарменого арешту, на сорок вісім годин у козли. Негайно замкнути й не давати йому жерти! Зв'язати його, показати йому, що державі, трясця його матері, ідіотів не потрібно. Ми тобі, гультіпако, виб'ємо з голови ті газети!" — вирішив пан полковник, коли вже набігався, як ошпарений, навколо мене. А поки я сидів, у казармах творилися дива дивні. Наш полковник взагалі заборонив воякам читати, навіть "Празьку офіційну газету", а у військовій крамниці ніхто не смів загортати воякам у газети ні ковбасок, ні сирків, та саме відтоді солдати вчепилися за ті газети. Наш полк став найосвіченіший. Читаємо геть усе, а в кожній роті вже й віршики, і пісні про нашого полковника складають. А коли щось у полку трапиться, доброзичливця довго не треба шукати: сяде, напише і пуска це в газету, ще й заголовок ушкварить: "Знущання над вояками". Але й цього було людям замало. Брали вище:
писали депутатам у Відень, щоб оступилися за них, а ті вже почали натирати перцю в ніс кому треба. Сиплються в парламент запити один за одним — і про це, і про тамте, а чи відомо урядові, що наш пан полковник звірюка? Міністр прислав до нас комісію. Отоді вже один з наших, такий собі Франта Генчль із Глубокої, і дістав два роки тюрми, бо саме він звернувся був у Відень до депутатів через того ляпаса, що дістав на учбовому плаці від пана полковника. Потім, коли комісія поїхала, пан полковник наказав вишикувати всіх у шеренги, цілий полк, так як був, і сказав, що солдат є солдат, він мусить тримати язика за зубами і служити, а коли щось комусь не подобається, то це порушення субординації. "Ви, негідники, думали, що комісія допоможе, — говорив пан полковник, — дулю вона вам допомогла.
А тепер кожна рота хай пройде повз мене і вголос повторить те, що я сказав".
Ми йшли рота за ротою, рівняючись направо, де стояв пан полковник, рука на ремені карабіна, і на всю пельку горлали: "Ми, негідники, думали, що нам ця комісія допоможе, а вона нам дулю допомогла".
Наш полковник реготав, аж за живіт хапався, поки не підійшла одинадцята рота.
Йде — земля двигтить, а коли порівнялися з паном полковником, то ані пари з уст.
Пан полковник почервонів, наче варений рак, і повернув одинадцяту роту назад, наказавши повторить усе спочатку. Але рота марширує і знову мовчить, лише ряд за рядом нахабно дивиться пану полковникові в очі.
"Ruht!" 1 — командує полковник, а сам гасає по подвір'ї, нагайкою ляскає по халявах і плюється. Аж раптом зупинився та як ревне: "Abtreten!" 2. Сів на свою кобилу і гайнув за браму. Ми чекаємо, щб станеться з одинадцятою ротою, а воно нічого. Ждемо день, другий, цілий тиждень — нічого. Полковник у казармах не з'являвся, з чого і солдати, і старшини, і офіцери дуже раділи. Потім нам прислали нового полковника, а про старого розповідали, буцімто він у якійсь психіатричній лікарні, бо власноручно написав листа найяснішому цісареві, що одинадцята рота збунтувалася.